Наташа Дембіцька: Місцева політика - це не про політику

Офіційно у мене чотири вищі освіти. Диплом зі спеціальності англійська мова і література ЧНУ (прекрасна кафедра англійської мови, яку я згадую лише з теплими почуттями), диплом магістра зі спеціальності "міжнародні відносини" Центрально-Європейського університету у Будапешті, де я навчалася завдяки Фонду Сороса, диплом психолога - знову ж таки ЧНУ. І нещодавно я ще отримала диплом юриста в КПІ ім. Сікорського.

Не те щоб безперервно. Просто у мене періодично виникає така потреба. Моя робота, як мені здається, не задіює всі можливості мозку, бо вона більш адміністративна, рутинна, ніж творча. І тоді виникає відчуття, що мозок починає потроху засихати. Тому раз на кілька років я йду за черговим дипломом.

У мене є річне стажування в США, на четвертому курсі університету. Безмежно цікавий досвід, який дуже багато мені дав і в плані саморозвитку, і в плані освіти. Потім школа помічника народного депутата, бо мене цікавить процес законотворчості і якийсь час я готувала себе балотуватись у Верховну Раду. Для цього здобувала освіту юриста за спеціалізацією інформаційне право, писала курсову саме по законотворчості і навіть практично пробувала себе в написанні законопроєктів.

Це була вже друга моя грантова програма, а перша відбулася в 1994 році, стажування в США. Наша кафедра тоді провернула геніальну штуку. Інформація про грантові програми на той час уже була доступна, просто ніхто не знав, де її шукати. Можна було знайти в бібліотеці Американського посольства в Києві або в Британській Раді. Але мало людей про це знали. У нас на кафедрі знали і запропонували нам участь у конкурсі, але подали це так, що перший етап має проходити в університеті. Насправді самою програмою цього етапу не було передбачено. Будь-хто міг поїхати в Київ і подати заявку, а нам сказали, що участь у другому етапі братимуть лиш ті, у кого в заліковій самі п'ятірки. І народ вчився, як дурний. У нас і без того був реально крутий курс: дуже великий відсоток червоних дипломів, причому обгрунтованих, підкріплених знаннями. У нас вважалося, що вчитись - це престижно. А тут ще й така мотивація.

Американський грант, якщо я правильно пам'ятаю, - там було приблизно 50 людей на місце. Чесно кажучи, якби я до того це знала, то навряд чи наважилася би брати участь.

Вважається, що більшість законів у нас хороші, вони просто не виконуються або не деталізовані в подальших підзаконних актах. Але і колізій, і не прописаних моментів так само достатньо. Неузгодженість із європейським законодавством також ще є, і над цим далі треба працювати. У нас є цілі кодекси застарілі: якщо я не помиляюсь, досі чинний радянський Кодекс законів про працю (1971 року!). А коли я востаннє читала Житловий кодекс, там є такі речі! Наприклад, про те, що людина вибуває з черги на поліпшення житлових умов, коли вона засуджена до ув'язнення більш ніж на шість місяців або вислана у заслання. Ніхто досі цього слова не вилучив.

Я б говорила тут не так про колізії, як про боротьбу за повноваження між центром і регіонами. Децентралізація почалася кілька років тому і показала хороші результати. Люди відчули себе господарями на місцях і - що суттєво - отримали більше коштів та можливість ними розпоряджатись. Я дуже багато їжджу по області, побувала майже в усіх територіальних громадах і бачила результати децентралізації там, де хорошігазди, там, де правильно підійшли до господарювання. Там видно дороги, ремонти в садочках, школах. А тепер починається зворотній процес. Перші роки залишався на місцях, наприклад, акцизний збір з пального. Це великі гроші, за які було багато зроблено в тергромадах, насамперед дороги. Зараз акциз йде в центр і повертається на місця у формі субвенцій. А субвенціями керують, ясна річ, вручну, тобто цим дамо, цим не додамо, а цим не дамо. Я спочатку не могла зрозуміти, чому Київ це робить. Тепер мені здається, однією з причин закручування гайок є земельна реформа. Тому що, уявіть, запрацює ринок землі, і тергромади будуть власниками ласих її шматочків, тож створюються такі умови, щоб вони були готові до поступок.

Тут територіальні громади праві не так по букві закону, як по духу закону. Тому що, на мій погляд, центральна влада не зробила головного: вона не прописала карантинні обмеження для кожної конкретної галузі. Не можуть бути одні правила для дитячого табору і для цеху, який меблі виготовляє, і в якому шестеро людей працює. Більше того: я впевнена, що якби представникам галузей доручили прописати ці правила, вони б охоче взялися. А якщо додати ще випадки порушень, встановлених правил з боку яскравих представників влади, стає абсолютно зрозумілим протест громад.

Абсолютно. Я уявити не могла навіть за місяць до того, чим буду займатися. Табір потрапив у мої руки випадково. Ця історія дуже проста і банальна, але скільки вже чула навколо неї різноманітних пліток! Я свого часу працювала в інвестиційній компанії, яка входила до трійки лідерів на фондовому ринку. Це були витоки українського фондового ринку. Я належаладо першого випуску торговців цінними паперами, ми першими отримали сертифікати, на наших очах зароджувалась електронна біржа, якої в Україні до того не існувало. Ми собі із сім'єю думали купити акції і стати рантьє: будемо, мовляв, жити на відсотки, на дивіденди. Акції деяких підприємств продавалися навіть не за копійку, а за якусь частку копійки. У нашої сім'ї був контрольний пакет одного чернівецького підприємства, але директор все ж таки хотів зберегти контроль над підприємством, і нам було запропоновано обміняти наші акції на якесь майно. Мене знайшли в Києві, де я жила собі горя не знала, і спитали: хочеш нерухомість? Я на той час уже розуміла, що жити на дивіденди - це навряд чи у нас вийде в Україні, а нерухомість - завжди нерухомість, ітому погодилася, власне, не дуже усвідомлюючи, на що підписуюсь. Коли табір опинився в моїх руках, одразу виявилось, що я всім винна. Треба платити сторожам, треба платити за електроенергію, і незрозуміло, що з цим робити. Стан табору був просто жахливим. Зараз можу абсолютно точно сказати, що його би не було, я би не ризикнула пустити туди дітей і була налаштована зробити там якісь склади, якби не дві події. Перша - це поява потенційних орендарів, які мали досвід роботи в цій сфері. І друга подія - моя участь у телегрі "Перший мільйон", де я виграла трохи грошей і змогла підремонтувати те страхіття. Тож я зробила найнагальніше - проклала новий водогін та відремонтувала дахи - і на два роки здала табір в оренду.

По-перше, орендарі дурили мене - аж гай шумів. Наприклад, під час підготовки до сезону я оплачувала роботи, які насправді не виконувались. Врешті чаша мого терпіння переповнилась, і водночас я почала сама розбиратись, як працює табір. Тож з 2005 року зважилася почати все з нуля з власною командою.

Але, якщо відверто, якби мене повернули зараз у той час, я би не погодилась на той обмін. Це дуже важка праця. Насамперед у моральному плані, бо поки працює табір, ти 24 години на добу сім днів на тиждень відповідаєш за життя і здоров'я десятків або й сотень дітей. І до цього неможливо звикнути. Неможливо звикнути до того, що з якоюсь дитиною може щось статися.

Вісімнадцять.

Звикла до всього іншого. У мене колись була зміна: за 21 день 15 перевірок. І до ремонтів звикла, і до аварійних ситуацій, бо це величезне господарство з усіма технічними службами. Може напартачити хтось із працівників, можуть трапитися скандальні батьки - це все робочі моменти. Але коли дитина потрапляє на операційний стіл або у травмпункт з переломом, я з цією дитиною кожною їду в лікарню, і я там замість батьків, якщо вони далеко. До цього звикнути неможливо.

 Їх багато, один не згадаю. Взагалі приємні моменти бувають і поза табором: коли на вулиці впізнають люди, підходять, дякують, розпитують, що там буде наступного року, кажуть, що діти вже дні рахують. Ось це дуже приємні моменти. Ще я щаслива, коли зміна проходить без ексцесів, і я провела дітей, і вже поїзд відходить від перону, і лише треба дочекатися зранку дзвінка від супроводжуючого, що все добре. Це щасливий момент.

З останніх це операція київської дівчинки. Дуже вона мені з першого моменту близька була, ця дитина. І ось раптово це стається. Лікарі в таборі вчасно діагностували апендицит. Повезли її в лікарню в Чернівці. Доки мама їхала з Києва, я підписувала всі документи і потім сиділа під операційною десь три години.

Я дійшла до рівня 125 тисяч. Залишилось три запитання - на 250, 500 тисяч і на мільйон. Я відмовилась відповідати на наступне запитання, бо не знала відповіді і вичерпала всі підказки.

Найдовша печера в Україні.

Я теж подумала про Попелюшку, бо це єдина з печер, про яку я хоч щось знала. А насправді це печера Оптимістична. Можна було з назви здогадатися.

Я мала свої п'ять хвилин слави. Це було дуже смішно, бо програма йшла в запису, а я в той час була в Чернівцях. Ми були вдома, нам обривали телефон всі знайомі. Татові дзвонили: Микола, там твоя дочка в телевізорі. Мамі дзвонили: Людмила Іванівна, там ваша Наташа. А вони казали: так, так, ми знаємо, вона тут сидить. Люди німіли на деякий час від цього. І там ще був смішний момент, коли прийшов хлопчик із сусіднього під'їзду. Подзвонив у двері і сказав: "Добрий день. Я прийшов уточнити: це ти грала в перший мільйон?" Я кажу "так". А він: "Я просто хотів ще раз подивитись на людину, яка знає дати народження гетьманів". А там у відбірковому турі треба було розставити за хронологією роки народження гетьманів України.

Так. І вгадала, чесно кажучи, від злості. До цього я програла кілька відбіркових турів і така була зла, що тикала в ті кнопки як прийдеться.

Так. І корону (сміється - ред.) Мене туди записала моя подруга Руслана. Я довго не була в Чернівцях, потім приїхала, і вона мені ще деякий час нічого не казала, а потім наважилася. Каже "я там тебе коє-куда засунула". Тобі, каже, все одно нема що робити, до табору ще далеко, себе покажеш, табір зайвий раз прорекламуєш... У мене перша рекція була жахлива, бо я подумала, це щось типу "Ану-ка, дєвушкі!", тої страшної радянської передачі. Подумала, що якщо мене хтось змусить чистити картоплю на сцені, то я на таке не піду.

То був конкурс, присвячений 600-річчю Чернівців. Кожна учасниця представляла якусь національність та народність, які населяють місто. А я була... буковинкою. Якось так вийшло. Я не дуже й противилась. Я сама не можу себе повністю ідентифікувати як буковинка, у мене частина родини з Полтавщини: таке собі поєднання полтавських галушок з мамалигою. Тому мені було цікаво дослідити цей бік самоідентичності. Там був вихід у національному костюмі. Я поїхала у Вижницю до маминої знайомої. Там у будинку культури мені підібрали костюм абсолютно фантастичний. Причому вони мене проводжали словами: "Ти маєш перемогти в цьому костюмі, бо він повязаний з історією легендарного ансамблю "Смерічка".

Думаю, виступом у творчому конкурсі. Я не співала, не танцювала, я читала гумореску, яку написала сама. Це був діалог двох жінок - української і американської. Я виступала одразу в двох ролях і мала на собі такий подвійний костюм: коли поверталася одним боком - глядачі бачили українку, а коли другим - американку. Друга розмовляла з відповідним акцентом, звичайно. Ці жінки говорилипро чоловіків, про дітей, на такі теми, які всіх цікавлять. І зал сміявся.

Інші дівчата дуже класно виступали з музичними номерами, але мій номер був трохи нестандартний. До речі, неймовірні були учасниці конкурсу. Ми досі підтримуємо стосунки між собою.

Так, Єдина Альтернатива - це дім для прихильників багатьох політсил. Просто я вважаю, що місцева політика - це не про політику насправді. Це про персоналії і про конкретні справи. Звичайно, є токсичні партії, від яких категорично відмежовуємось, а решта - умовний демократичний табір: тут уже на місцевому рівні важливі персоналії і системний підхід. Коли я побачила людей, які вже є в ЄА, і я їм абсолютно довіряю, це для мене було цілком достатньою причиною увійти до команди. І другий момент - надзвичайно важливий - це системний підхід . Коли мета не просто завести своїх депутатів, а змінити саму систему управління містом. Бо вважаю, що змінювати все треба комплексно, точкові впливи не працюють.

Цілком досяжний для нас мінімум той, що ми маємо нашого мера і маємо достатньо вагому частину депутатів. І саме наша фракція стає основою для конструктивної коаліції.А максимум... Ну, скільки там місць у міській раді? (сміється - ред.).

А щодо мене особисто, для мене не важливе ані місце в списку, ані взагалі потрапляння в список. Для мене принципово, щоб до влади прийшла наша команда, і на це я наразі працюю.