Марія Грабко розповідає, що з дитинства брат був дуже веселою та не слухняною дитиною. Завжди робив все так, як хотів. Активний, займався футболом, фотографіями. У 14 років пішов на свою першу роботу, це були ремонти телефонів.
"Наш двоюрідний брат відкрив магазин з ремонту телефонів, вони всього разом навчалися, він йому дуже багато чого підказував. Працювали разом".
"Півтора року він служив в Національній гвардії в Ужгороді. Ми йому також відправляли телефони, запчастини, тому що там теж ремонтував. Його там дуже всі поважали, дуже любили".
"Вчився, щоб мати вищу освіту. І щоб мати можливість викладати дітям у школі. Він мріяв, щоб у нас в селі Рідківці було футбольне поле, де діти змогли б безкоштовно займатись. А не просто сиділи там в телефонах. Так і виходить, під час, коли він служив, паралельно навчався. А вже після того, як закінчив службу, довчився, отримав диплом".
"У нього була травма ноги - це давало рік реабілітації. У квітні зняв гіпс та весь час волонтерив. Брат ніколи не міг бути осторонь біди. Завжди хотів допомагати. Робив собі в шкоду, але для того, щоб хтось був щасливий, щоб там було краще в когось іншого. Казав що не хоче, щоб вони прийшли. Повинен нас оберігати.
І це було його таке рішення, про яке він ніколи не шкодував. Я дуже його люблю, він мислив зовсім по-іншому. Коли мені було важко, завжди було кого запитатись поради".
"Писала те, що подумай про батьків. Ну, так вийшло, що його залишили тут, у Чернівцях, на Роші. Але він хотів на схід. Спочатку вивчився на бойового медика, а пізніше водити БТР".
"Пізніше разом з побратими вчились управлінню дронів. Їхали вони кілька разів на гарячі точки, але не розповідав про це родині. Я пам'ятаю, він перед останнім разом, як прийшов додому, привіз власно зроблені три літака. Він все сам зробив. Він це капець, як любив. Але вже останній раз, коли приїхав додому було важко. Каже, я стомився, майже не сплю"…
"Він приїхав, але він щось відчував. Втомленість та сум, ось що було. За декілька днів відпустки він хотів всіх побачити.
Через декілька днів після Пасхи мені з сім’єю потрібно було їхати, але я теж відчувала, я так хотіла залишитися. У мене просто було таке відчуття, хотіла на нього надивитися.
Та й теж він завжди казав, скоро побачимось, я скоро приїду додому. Останній раз просто сказав, важко, але все буде добре. Та поїхав назад на схід".
Все цікаве та найважливіше читайте у нашому Telegram
На жаль, через декілька днів вночі ворожа артилерія потрапила в машину з Дмитром та розбила її. Пізніше зателефонували до сестри загиблого Захисника Марії та повідомили про зникнення Дмитра.Взагалі, ніхто не має оголошувати про те, що людина померла, наприклад, навіть якщо військовий знає, що десь там його побратим, вони не мають права сказати це батькам.
Завдяки тому дзвінку, я почала його шукати, дзвонити всім. Мені сказали, що брат дуже важко поранений. У мене завжди був страх, що якщо з ним щось станеться, мені прийдеться сказати це батькам. І воно, воно так і справдилось".
"Тато, мама не знають про загибель. Мені починають усі дзвонити. Кажуть, це що правда? Чому ти не розповідаєш?.. І от в той момент мені прийшлось поїхати і сказати татові.
Ми цілу ніч чекали, щоб нам підтвердили, що це він. І я цілу ніч так молилась, як ніколи. Я закриваю очі, а в мене в голові він в труні, і куча людей на подвір'ї. Очікування - це найгірше. А потім його везуть додому. Ну я досі не вірю"…
Загиблому Герою Дмитру Грабку встановили меморіальну дошку на школі в селі Рідківці. Всією організацією займались друзі та колеги з Національної Гвардії.
Марія Грабко зазначає, що кожного року в честь її брата на футбольному полі в Рідківцях будуть проводити матч "Пам'яті".
8 травня 2024 року в рідному селі захисника Рідківці встановили фото Дмитра Грабка на Алеї Слави.
Читайте також: Чернівецька область прощається з двома загиблими Героями