"Його кандидатуру на перехід в ГУР розглядав Буданов" - історія загиблого воїна з Чернівецької області

"Коханий неймовірно любив ровери. І його неймовірно крутий велик зараз я зберігаю для нашої донечки", - каже Тетяна.

"Тоді доля нас не звела разом, наша зустріч відбулась набагато пізніше. По закінченню університету, Руслан отримав ступінь магістра і далі пов'язав своє життя із військовою справою. Спершу він працював викладачем у ліцеї з посиленою віськово-спортивною підготовкою. З 2014 року Руслан вже перебував на військовій службі.

Ще зі студентських років був неймовірно патріотичним. Його друзі розповідали, що навіть інколи не розуміли його настільки стійкої позиції. Більше того, я Вам скажу, що при першій нашій з ним телефонній розмові він сказав мені: " Оооо, як добре, що ти розмовляєш українською, бо я ненавиджу все кацапське". Я спершу не розуміла чому такі настрої, бо ще ж не було війни (повномаштабної) в Україні. А він вже був в АТО і він знав, на що здатні ці нелюди. 

А ще він обожнював і боровся за все українське: слухав лише українську музику, дивився фільми з українським озвученням, виправляв мене, коли я вживала русизми" - пригадує Тетяна Прус. 

"Одного разу, коли ми гуляли містом, до нас підійшла молода дівчина і привіталась із коханим. Вона дуже була рада його зустріти і передавала йому вітання від її батька. Вона говорила про те, що все життя буде вдячна моєму чоловіку за спасіння її батька. Як виявилось, колись тата цієї дівчини побила якась компанія п'яних молодиків, і вони намагались пограбувати її батька. А Руслан проходив поруч, побачив і розійняв бійку. Після цього викликав швидку. І медики сказали, що якби він не втрутився в бійку, то цього чоловіка вже, мабуть, і не врятували би, стільки важких травм він мав. Мій чоловік тоді теж отримав поранення ножем. 

Ще багато було приємних зустрічей з його друзями, які всі в один голос розповідали про його безстрашність, відвагу, хоробрість, про його почуття справедливості.

Кожен з них пишався, що має такого друга. Казали, що надійнішої людини в світі було не знайти. І я в цьому переконалась особисто. Тому що він став для мене надійною опорою та підтримкою", - ділиться Тетяна Прус. 

"На момент початку війни чоловік знаходився за кордоном, і вже 28.02.2022 був в Україні, щоб захищати свою Батьківщину. Він був настільки відважним та сміливим, настільки любив свою землю, що він не побоявся війни, а повернувся, щоб захищати нас від цих клятих орків. Саме так він їх постійно називав. Їхав додому він вже не з порожніми руками, а по дорозі назбирав купу гуманітарки і вже їхав до хлопців із допомогою.

І хоча я просила зачекати, та він не міг сидіти, коли його побратими пішли воювати. Він вирішив хоча б тимчасово стати на службу в ТРО. Оскільки я на той момент вже була у декретній відпустці і почалась війна, то я тимчасово поїхала до батьків у Новодністровськ. І саме тому ми вирішили, щоб у ТРО він вступав саме у цьому містечку, щоб ми з донечкою мали можливість хоча б інколи бачитись. 

Потім Руслан три рази надавав частині документи на перевод у війська в Кам'янець-Подільськ, проте з Новодністровська його не відпускали. Там чекали, а тут не відпускали. 

Йому сказали надати дозвіл на перевод, але його не надали. Проте, згодом запросили на службу до Головного Управління Розвідки (ГУР) до Києва. Його кандидатуру розглядав Кирило Буданов. Він не дожив всього лише три дні до переводу в ГУР до Кирила Буданова. Чоловік пишався цим", - поділилась Тетяна. 

"Коли він поїхав на Харківщину, то мені було якось відносно спокійно. Один раз приходив у відпустку. Приїхав і я побачила, що він втомлений, але бадьорився. Як справжні чоловіки, він не мав звички на щось скаржитись. Тому я просто здогадувалась, що не весело їм там. Після відпустки у нього померла бабуся ( через місяць), і йому дали ще чотири дні для того, щоб поховати стареньку. Справа у тому, що у Руслана сестра проживає за кордоном, мама померла, а тато має інвалідність. І ось це були останні дні, коли ми з ним бачились. Цього разу у мене вже було передчуття, страшне таке... Я не хотіла його відпускати, просто не могла цього зробити. Я плакала, благала не їхати, просила, щоб залишився. 

Власне, відпустила я чоловіка назад в те пекло, бо на той момент він вже перебував у Бахмуті. Страшно було неймовірно. Особливо останні дні перед його смертю. Він ніби відчував, що щось має трапитись,  постійно телефонував. Казав хлопцям, що він не може з нами наговоритись, спав з нашими фото, цілував, гладив їх. Хлопці казали, що він ніби мав відчуття, що вже не побачимось. Кажуть, так багато хто відчуває. 

22 травня вранці я прокинулась зі сльозами на очах і кажу своїй мамі: " Мам, мабуть, Руслан загинув, або загине". Вона мені сказала, щоб я не говорила дурниць. Тому він вже і не зателефонував нам із донечкою ввечері, бо спонтанно зібрався і пішов на позиції.

Руслан помер від отриманого уламкового поранення в шию. За 1,5-2 хвилини повністю стік кров'ю. І от лише встиг сказати в рацію: " Ронін 300", потім видно зрозумів, що помирає, то попросив хлопцям передати нам слова кохання. 

23 травня ввечері гуляла містом з донечкою і нічого не знала, але ловила на собі дивні погляди людей. Вже все місто знало, а я і не здогадувалась. А 24 зранку я зайшла на ФБ і бачу: мій брат троюрідний виставив фото з Русланом. І у мене просто серце в п'ятки. Брат ніколи нічого не виставляє. Думаю, точно помер. І коли десь аж о 13.30 до мене в квартиру зайшли дві мої рідні сестри одягнені всі у чорне і чорні хустинки на головах пов'язані, то я все зрозуміла”, - розповідає дружина загиблого захисника. 

"Перед смертю, за словами побратимів, не міг надивитись на мої фото з донечкою. Кажуть усім показув і хвалився, які у нього дівчата. А вже у момент поранення, він, мабуть, зрозумів, що помирає, бо у нього кров фонтаном лилась, і з рота потекла, то він з останніх сил просив передати такі слова: " Передайте моїй дружинонці та донечці, що я їх любив більше життя і буду любити вічно" і закрив очі”, - пригадує Тетяна. 

"Чоловік завжди казав, що ми з донечкою є його мрією, його сенсом життя. Він обожнював нас, а ми обожнювали його. Ще ми мріяли жити в Кам'янці- Подільському. Я щодня змушую себе жити заради нашої крихітки, бо вона наша з ним безмежна любов, вона наша мрія, наш сенс життя", - підсумовує Тетяна Прус.