Через війну та економічні труднощі інфекційні захворювання часто зникають із фокуса суспільної уваги. Чому не варто тестувати «всіх підряд», як змінилося лікування і чому люди досі бояться обіймати інфікованих – говоримо з головним лікарем Чернівецького центру профілактики СНІДу Володимиром Мочульським.
Чернівецька область демонструє одні з найнижчих показників захворюваності на ВІЛ/СНІД в Україні, але лікарі застерігають: реальна картина може бути іншою через низький рівень ранньої діагностики.На початку обговорення загальної ситуації в регіоні пан Володимир одразу наголошує: низька офіційна статистика – це не завжди привід для спокою.
— Наскільки актуальною зараз є проблема ВІЛ/СНІДу на Буковині?
— Офіційно наш регіон має одні з найнижчих показників. Проте там, де триває війна, де є міграція та бідність, інфекційні захворювання неминуче зростають. Головна проблема – ми не виявляємо всі випадки. Частина пацієнтів, переважно чоловіки, просто не доходять до медиків, щоб вчасно пройти діагностику.
— Тобто потрібно масово тестувати населення?
— Зовсім ні, тестувати всіх підряд не варто. Статистика свідчить, що серед загального населення рівень інфікування надзвичайно низький. Сімейні лікарі мають зосередитися на вразливих групах: працівницях сфери сексуальних послуг, трудових мігрантах, чоловіках, які мають секс із чоловіками. Дослідження показують, що саме в цих когортах ризик інфікування найвищий.
Розуміння шляхів передачі вірусу – основа профілактики. Проте, як показує практика, навіть сьогодні у цьому питанні залишається багато білих плям.
— Які основні шляхи зараження домінують сьогодні?
— На першому місці – статевий шлях, коли люди не використовують презервативи. Якщо один із партнерів ВІЛ-позитивний, він має отримувати антиретровірусну терапію. Це зводить до мінімуму кількість вірусу в крові і дозволяє парі навіть народити здорову дитину.
У 90-х роках переважав ін’єкційний шлях через спільні шприци, тоді ймовірність передачі інфекції була більше 30 відсотків. Сьогодні він мінімізований завдяки програмам обміну шприців, крім цього в наркологічному диспансері є програма ЗПТ (Замісна Підтримувальна Терапія), де є можливість пацієнту стати до них на облік у лікаря нарколога і отримувати таблетовану дозу для того щоб не відбувалося інфекційного зараження в майбутньому.
Третім видом передачі захворювання є від матері до дитини. Коли жінка ВІЛ-позитивна, вона має ймовірність інфікувати свою дитину під час пологів або вагітності при умові, що вона не буде отримувати вчасно антиретровірусну терапію.
— Що є найефективнішим захистом від інфікування?
— Для молоді найкращим способом залишається презерватив. Але загалом справжній прорив – це антиретровірусна та доконтактна профілактика (ДКП). Люди з групи ризику можуть заздалегідь приймати препарати. Нещодавно у нас з'явився перший пацієнт, який отримує ін’єкційну дозу раз на два місяці. Це на 99 відсотків захищає від інфікування.
Щоб своєчасно розпочати лікування, потрібно знати свій статус. Зробити це в місті зараз максимально просто і швидко.
— Де у Чернівцях можна здати тест і як довго чекати на результат?
— Безкоштовно та анонімно – у будь-якому лікувальному закладі. Національна служба здоров’я чітко визначила: сімейний лікар зобов’язаний запропонувати таке обстеження. Якщо ми робимо швидкий тест, результат готовий вже за 15 хвилин. Негативний результат ви отримуєте одразу. Якщо ж скринінг позитивний, кров відправляють на глибшу перевірку – остаточний діагноз ніколи не ставлять лише за одним швидким тестом.
Життя з ВІЛ сьогодні кардинально відрізняється від того, яким воно було ще десятиліття тому. Лікування стало зручнішим, але вимагає суворої дисципліни.
— Наскільки терапія доступна зараз і чи складно її переносити?
— Доступність значно зросла. Раніше пацієнти пили по 12 важких таблеток на день, які дуже впливали на організм через що людина не могла нормально жити, працювати, займатися своїм побутом. Зараз працює зручна схема: одна таблетка раз на добу.
Але є інша проблема: пацієнт починає лікування, почувається чудово і через рік-два вирішує покинути терапію. Людина може залишатися безсимптомним носієм 7–9 років. Проте без ліків вірус безперешкодно знищує імунітет, що неминуче веде до летальних наслідків.
Попри доступність інформації, суспільство продовжує жити у полоні страхів. Стигматизація ВІЛ-позитивних людей залишається одним із найскладніших викликів для медиків.
— Які міфи про хворобу вас досі дивують?
— Люди досі приходять і кажуть: «Я наступив на щось гостре в парку – це точно ВІЛ, мене хотіли заразити». Ми постійно нагадуємо: вірус дуже швидко гине у зовнішньому середовищі.
З ВІЛ-інфікованою людиною можна обійматися, їсти зі спільного посуду – вона цілком безпечна для оточення. У нас був випадок у колишньому Хотинському районі: селяни дізналися про ВІЛ-статус однієї родини і хотіли вигнати дітей зі школи. Нам довелося їхати туди і пояснювати мешканцям, що ці діти не становлять жодної загрози для своїх однокласників.
— Чому так важливо говорити про ВІЛ постійно, а не лише в рамках тематичних дат?
— Тому що це дуже важливо і стосується не тільки ВІЛ інфекцій, а всіх інфекційних та неінфекційних захворювань. Люди мають знати про цю хворобу і краще працювати на профілактику ніж на лікування, оскільки лікування воно по собівартості дорожче та важче для держави.
Бути обізнаним означає, що ти підготовлений та озброєний.
Авторка: Альона Гавриловська