Батьки щодня стикаються з дитячими тривогами, істериками та власним емоційним виснаженням. Як екологічно пояснювати малечі навколишні події, чому істерика – це нормально, і як партнерам стати опорою одне для одного, ми поговорили зі старшою психологинею “ТатоХаб” у Чернівцях Олесею Павлюк.
Діти надзвичайно чутливі до емоційного фону дорослих, тому спроби приховати від них реальність часто мають зворотний ефект. Психологиня пояснює, чому чесність є найкращим інструментом у подоланні дитячих страхів.
— Як батькам правильно говорити з дітьми про війну та тривожні події?
— Відповідно до віку. Тобто ми бачимо: чим менша дитина, тим більше ми на якихось казках чи мультиках це пояснюємо. Чим старша, тим можна такі речі вже більше розкривати. Але в психології є така проста істина: те, що таємне, буде потім тривожити і тривожити. Тому ми максимально завжди говоримо правду.
Батьки намагаються утаємничити, не розповідати дитині, щоб не завдати їй тривог, щоб вона не боялася. А суть така, що психіка дитини все одно це підсвідомо відчуває і розуміє. Десь бачить це в просторі, і тоді в неї виникає величезна тривога: “Щось від мене приховують, я не розумію, що”. І тривога стає вдвічі більшою.
Тому краще розповісти, як є. Що в нас в країні війна. Що в нас є сусід, який на нас напав. Що він небезпечний. Що поки ситуація така, що в нас тривога, тому нам треба спускатись у бомбосховище. Що вчора був приліт на таке місто, і загинули люди. Варто сказати: “Я розумію, що тобі дуже тривожно, але я як мама і ось твій тато – ми забезпечуємо твою безпеку максимально, як можемо”. Пояснюйте, що важливо спускатися в укриття. Важливо не чіпати елементи зброї на вулиці, не підходити до них і так далі.
Коли дитина плаче посеред магазину, дорослі часто відчувають пекучий сором і намагаються будь-що зупинити прояв емоцій. Проте фахівчиня запевняє, що така поведінка є фізіологічно обґрунтованою.
— Як реагувати на дитячі істерики без криків та покарань?
— Дитячі істерики – це нормальна форма розвитку дитини приблизно з двох до п'яти років. Просто більшість батьків реагують на це так: “О, це я погано виховав її! Яка жахлива дитина! В сусіда не кричить, не істерить, а моя істерить – значить, я поганий батько”. Далі батьки відчувають сором і починають придушувати ту істерику. Або кричать на дитину, або смикають, або в куток ставлять. А в кутку дитина далі не може заспокоїтися, і батьки ще більше кричать.
Насправді це неправильна реакція. Істерика – це нормальний розвиток, тому що психіка малюка ще недостатньо розвинулася, щоб гальмувати себе. Є симпатична нервова система, яка активується, і є парасимпатична, яка повинна гальмувати. У маленької дитини парасимпатична ще не розвинута. Фактично вона засмутилася, їй щось не сподобалося, вона починає плакати, вимагати, а механізму, щоб пригальмувати себе, в неї ще немає. Нервова система розігналася, а зупинити себе вона не може.
Як зупинити? Перше – це емоційний інтелект. Ми повинні пояснювати дитині, що відбувається: “Дивись, ти хотів цукерку, а у нас зараз немає коштів. Ти маєш право хотіти цукерку. Ти розізлився, почав плакати. Я тебе розумію. Ти маєш право злитись і маєш право плакати”. Дитина розуміє, що їй дозволили злитись. Вона виплачеться і заспокоїться, бо зрозуміє, що таке життя: тато не забороняє мені хотіти, він просто каже, що нема грошей. Але хто з батьків хоче визнати, що зараз у нього нема грошей на цю цукерку? Легше сказати: “Ти така жахлива дитина, ти вимагаєш від мене цукерки, тобі не соромно?”. Це напад на дитину.
Цей процес називається горювання. Якщо дитині не дають те, що вона хоче, вона починає цей процес, який у маленькому віці може закінчитись істерикою. Це нормально. Треба підтримати її, назвати всі емоції. А буває, що назвали всі емоції, а дитина не відгорювала і далі істерить. Тоді нам, дорослим, треба загальмувати цю нервову систему. Треба обійняти, сказати: “Так буває. Зараз я з тобою побуду. Мені шкода, що я не можу купити цей чупа-чупс”. Отак і зупиняємо ці істерики. Якщо нападати на ці істерики в 3 роки, то вони будуть продовжуватись і до 7–8 років.
Щирі наміри дорослих дати дитині все найкраще іноді обертаються гіперконтролем, або ж навпаки – емоційною відстороненістю.
— Яких помилок найчастіше припускаються батьки у спілкуванні з дітьми?
— Коли немає балансу автономії (відпускання) і балансу любові, будуть різні помилки. Забагато любові і тепла – це надмірне опікання дитини. Від цього сепарація стає дуже складною, дитина буде страждати. Надмірне опікання супроводжується соромом. Мама з татом, які все вклали в дитину, в кінці будуть казати: “А як тобі не соромно було так зі мною зробити? Я ж тобі все віддала”. І дитині буде складно перечити.
Але дитина повинна перечити батькам! З 12 років починається пубертатний період, дитина повинна сепаруватися. Єдиний спосіб сепаруватись – це сказати: “Ви робите не так” або “Я буду робити по-іншому”. Якщо батьки кажуть: “Окей, можливо, ми робили не так. Роби собі, як ти знаєш”, тоді відбувається нормальна сепарація. Але батьки, які надмірно опікають, не можуть відпустити дитину. Це перша велика помилка.
Друга помилка – це холодна батьківська фігура, яка не додає любові. Ця дитина буде рости з відчуттям, що вона відштовхнута, нікому не потрібна, що нема з ким порадитись. Наприклад, таку дитину ображають у школі. Я питаю: “Чому ти батькам не розповів?»” Вона каже: “Тому що ще насварять зверху”. Це як раніше було: я куртку порвав, ногу зламав, на мене напала собака, але я найбільше боюсь мами, яка зараз кричатиме на мене вдома. Це коли немає безпечної дорослої особистості, на яку можна спертись. В неї скрізь небезпека: в школі вчителі сварять, йду додому – а вдома так само. Не чути свою дитину, не сприймати її точку зору, а тільки насаджувати свою – це друга велика помилка.
Атмосфера в домі напряму залежить від стосунків між дорослими. У періоди стресу партнерам важливо вміти слухати одне одного, не перекладаючи тягар емоцій на дітей.
— Як батькам підтримувати одне одного в період стресу та перевантаження?
— Дуже важливо, щоб мама з татом мали підтримку одне від одного. Підтримка – це просто слухати. Є такий термін – контейнерування, коли я використовую іншого як “контейнер”, куди можу вкласти свої почуття, і він може мене вислухати. Але найбільша помилка партнерів – вони намагаються рятувати. Жінка приходить і каже: “В мене таке сталося на роботі, я зараз в депресії пролежу”. Чоловік каже: “Все, я зараз подзвоню, все вирішу”. А вона: “Я не хочу, щоб ти це вирішував, я хочу, щоб ти мене просто слухав”. Чоловікові не вистачило в цей момент витримки “контейнера”, щоб вислухати, бо в нього піднялась тривога. А дуже часто нам потрібно просто дати місце почуттям. Вирішувати нічого не треба, бо людина, яка виговорилась, часто сама знаходить рішення.
Найкращі методи підтримки – це чоловікам знаходити сили говорити про свої слабкості та що їх турбує. Це велика їхня сила – ділитись. Жінкам же треба навчитися не вимагати від чоловіків завжди бути сильними. Вони такі ж люди і теж потребують інколи просто поговорити. Часто жінки лякаються: “Він почав говорити про проблеми, він став слабким, мені нема на кого спертись”. Навпаки! Він поділився, став від цього сильнішим і пішов далі бути опорою. Оце витримування одне одного у парі – це дуже велика робота.
Міцні родинні стосунки починаються не з ідеальності, а з емоційної грамотності дорослих. Дозволяючи собі та своїм дітям проживати різні емоції, обговорюючи навіть найскладніші теми та будуючи партнерство на взаємному слуханні, батьки створюють найголовніше – безпечний простір, де кожен почувається почутим та захищеним.
Авторка: Альона Гавриловська
Фото: ТатоХаб