Кілька днів тому я повернулася з Криму. І зараз розумію, на чому хочу зупинитися з написаного й записаного протягом останніх років, включаючи проведений на півострові минулорічний березень. Тоді окрім серії матеріалів, які опублікувала «Українська правда», нам (агенції АртПоле) вдалося організувати концерт в оточеній російськими військами українській частині й навіть відзняти фільм для Babilon#13 «Крим: зайве за кадром». Але й досі я не знаю відповіді на питання: якщо «зайве» відбувається, то чи варто лишати його за кадром? Навіть якщо не говорити, воно прозвучить в музиці. Якщо не показувати, то ще страшніше, адже можна лише уявити, що там — за кадром. Крим для мене — це лагідні дотики моря, величезне рожеве сонце, кава як привітання в кримськотатарському кафе, запахи ялівцю й лаванди, казки про веселу айву й печальний гранат і сентиментальні тексти напередодні фестивалю про нашу залежність «від радощів, дощів і солодощів». Крим для мене — це спроби спротиву найжорсткішій пропаганді, довгі й важкі інтерв’ю, переховування, сумніви-сумніви-сумніви і запитання, що не вимагає відповіді: якою мовою мовчати. Крим для мене зараз — це незакінчений твір — work in progress в найширшому розумінні. Я не хочу мовчати, я хочу навпаки — ділитися враженнями, чути реакції, шукати виходу.