Тетяна Дуткевич: Мені подобалося працювати вчителькою, але я завжди мріяла про бізнес щоби бути незалежною

- Після завершення університету я працювала вчителькою англійської мови, працювала багато років. Робота подобалась, але школи мені завжди було мало. Я після уроків займалася перекладами, влаштовувалася в туристичну фірму, у мене завжди було декілька робіт, і я мріяла займатися бізнесом. Чоловік забезпечував нашу сім'ю, але мені хотілося мати власні гроші на себе, я мала певні мрії. Наприклад, автомобіль Ауді конкретної моделі. І я собі порахувала: щоб купити такий автомобіль, мені треба 35 років пропрацювати в школі і при цьому не витрачати нічого із зарплати, а лиш складати.

Я зареєструвалася майже в усіх нотаріусів міста як перекладач з дипломом нашого ЧНУ і бралася за всі переклади - паспортів, довідок, за технічні переклади. Таким чином заробила на свою першу машину - то був старенький Пежо. Далі почала працювати вже з більш серйозними перекладами: експертними оцінками, юридичними договорами. Це було цікаво, мені навіть здавалось, я знайшла себе в цій роботі.

Я планувала, мріяла як і всі люди. Хотіла працювати сама на себе, мати справу, яка приноситиме користь людям і дасть мені більшу незалежність. На той час у мене вже було доволі багато знань, отриманих в роботі, та знайомств з людьми, які займалися бізнесом, і в яких можна було отримати ту чи іншу пораду. Так із зародився проект – пекарня, як я його називаю «домашня якісна випічка». Спочатку було зареєстровано фірму, де співзасновниками виступили я та ще один партнер. Пізніше я знайшла приміщення, знайомі допомогли оформити документи. Починали працювати на вживаному обладнанні.

Це було відповідально і страшно. У мене саме тоді була на руках грудна дитина, моя донька Ліза, і тут ця абсолютно нова для мене справа. Була до дванадцятої ночі на роботі разом зі своїми кондитерами та пекарями.

- Так. Десятки кілограмів тіста, яке ми не так замісили. Було важко домогтися потрібного результату - все вперлося в сировину. Сировина в Україні неякісна. Борошно, хоч воно і вищого гатунку, щоразу інше в іншій партії. Коли я була вчителькою, ніколи не замислювалася над тим, що у нас у магазинах масло не масло, молоко не молоко, джем у кращому випадку яблучний з ароматизаторами інших ягід або фруктів. Уявіть собі: є порошковий крем, який розводиться водою і зберігається три місяці. Він дозволений у нас в країні і широко в кондитерській справі застосовується.

- Це було непросто, ми довго формували базу постачальників. Знаєте, як буває: починають майже всі з ентузіазмом, намагаються дати якісну продукцію, використовувати натуральні складники, а потім шукають способів зекономити і переходять на всілякі порошки і замінники. Ми такого не робимо, і ми цим горді.

- Як буває в багатьох компаніях, ми розійшлись. Я виплатила йому його частку в бізнесі, але він незадоволений, ми ще досі судимося. У нас неодноразово виникали конфлікти, а надто після того, як мені запропонували організувати роботу кошерного ресторану при синагозі на Садовського. Я не належу до іудейської громади, але чомусь саме до мене рабин звернувся з такою пропозицією. Коли ми почали співпрацювати, мій партнер проявив себе не з кращого боку.

- Так, я директор цього ресторану. І я дуже потоваришувала з ребе. Він тепер мій найкращий друг і порадник.

- Є кілька давніх.

- Так. І часом то була дуже сувора взаємодія. Якось у "Чіабату" прийшли банківські працівники і почали все фотографувати. Люди сидять п'ють каву, а вони фотографують. Виявилося, що наше перебування в цьому приміщенні під загрозою через проблеми власниці з банком . Мені було страшно, бо ми тільки-но розкрутили цю точку. Я почала шукати, що можна було б орендувати або купити за невелику суму десь неподалік. Побачила, що якраз навпроти щось будується. Знайшла забудовника і спитала, чи буде у нього приміщення на 100-150 квадратних метрів. Знайшлося цокольне. Я до нього довго приглядалася, не могла зрозуміти, що там в кінцевому підсумку має вийти. Поговорила з прорабом, і він мені пояснив, що там одна частина приміщення буде цілком собі нормальним першим поверхом. Тоді я зателефонувала забудовнику і домовилася про купівлю в розстрочку. Але мій тоді ще партнер мене за цю купівлю насварив, сказав, що я зробила дурницю і відмовився сплачувати разом зі мною за те приміщення.

- Якось я стояла біля "Чіабати", сумна і збентежена, і до мене підійшла власниця сусіднього магазину, де продавалася жіноча білизна. Вона запитала, чому в мене такий настрій, я їй все розповіла, а вона каже: "Ти що! Ти знаєш, що я тут білизну продаю лише завдяки тому, що є "Чіабата"? Люди ходять до тебе по хліб - то і до мене повертають. Куди ти - туди і я. Відступи мені шматочок того приміщення".

Згодом я відпродала частину площі. А різницею частково покрила вартість частини приміщення, що залишилося. В подальшому, ще протягом двох років продовжувала виплачувати за це приміщення, вкладаючи туди майже ввесь заробіток як мій, так і чоловіка.

- Якщо ви маєте на увазі, що чоловіки несерйозно сприймають, то я б так не сказала. Швидше навпаки. Коли виникає конфліктна ситуація, чоловіки діють ще жорсткіше, ніж це було б стосовно чоловіка. У них до конкурентної злості додаються ще ніби якісь ревнощі, чи, точніше, заздрість. Заздрість до успіху жінки.

- Так. І це була цілковита спонтанність. Я поїхала в Туреччину із зовсім іншим питанням - хотіла купити скляні ємності для кафе, які побачила в інтернеті, але чомусь не змогла через інтернет купити. Коли я опинилася на тому підприємстві, побачила, що ці диспенсери - найменше, що вони виробляють, а виробляють вони машини, які смажать каву. Коли там власники дізналися, що я з України, попросили мене їм допомогти. У них на митниці застрягла машина, яка їхала на львівське кавове підприємство, і треба було довезти документи. Я погодилася. Так почалася наша співпраця, і згодом вони мені запропонували стати їхнім представником в Україні. Але коли дійшло до конкретного обговорення деталей - вони зі мною не говорили. Тільки з моїм тоді ще партнером. У них же на підприємстві навіть прибиральниками працювали чоловіки, не було жодної жінки. Але я там зробила революцію. Їх є троє власників - рідні брати. І один із них може мені сказати: Таня, перекажи Рамазану, що в тій чи тій угоді треба так чи так зробити. А я питаю: чому ти сам не скажеш? "Бо він мене не послухає, а тебе послухає".

- Останні п'ять років ми навчаємося робити мусові торти, тістечка і торти з живими квітами. Є тренди, звичайно, але наш досвід показує, що така мода нестійка, і люди врешті-решт повертаються до наполеона, київського торта, празького торта...

- Хліб, круасани ми печемо досі так, як нас навчив наш перший технолог з Ізраїлю, і це специфічна технологія. Не є традиційною для Чернівців чи взагалі України. Наш хліб, він дуже дорогий у виробництві. Якщо дріжджовий хліб можна замісити і через дві-три години випекти, то наш хліб вранці замішується, потім решту дня і всю ніч стоїть, природнім шляхом підростає, і тільки наступного ранку його можна випікати. Багато підприємців не йдуть на таке, бо значно легше додати якийсь порошок, роздути той хліб, швидко випекти і продати.

- З одного боку так, але з іншого - чернівчани досить вибагливі споживачі, і вони не проти платити за якість. Тому ми тримаємося своєї ніші. Що ж до моди, то є певна сезонність. Холодної пори року краще продається темний хліб, а влітку білий.

- До прикладу, ми в липні, серпні взагалі припиняємо робити еклери, тому що вони на молоці і на жовтках. Якщо ви їх придбаєте і покладете в машину, а потім ще в якихось справах поїдете, то ми не можемо гарантувати, що з еклерами все буде гаразд. Це не хімічний крем, який зберігається місяцями.

- У нас все добре. Ми як одна велика родина, ми підтримуємо одне одного і матеріально, і морально, разом відпочиваємо. Три-чотири рази на рік їздимо в гори та на рафтинг. А минулого року розіграли між працівниками дві путівки в Єгипет і одну подорож Європою.

- Так. Ми поїхали за місто на шашлики і там оголосили, що можемо певну суму виділити на відпочинок працівників і пропонуємо не розпорошувати ці гроші, а розіграти три справді вартісні путівки. Всі погодилися. Першу путівку виграла дівчина Оля, яка голосніше за всіх казала, що їй нічого не світить, бо вона ніколи не виграє. А другу виграв хлопець-менеджер. Але він відмовився, бо вже не раз був у Єгипті, взагалі багато подорожує. І він віддав свою путівку рідній сестрі Олі, Сідонії, щоб вони разом поїхали. Вона також у нас працює, прибиральницею. Це було так зворушливо, що майже всі розплакалися.

- Так, ті ж самі. І нові додалися, звичайно.

- Є певні домовленості, які допомагають підтримувати хорошу атмосферу в колективі. Ми домовилися, що жодна проблема не буде замовчуватись. Якщо хтось чимось чи кимось незадоволений, він повинен не носити це в собі, накопичуючи негатив і образи, а зразу відверто сказати. Це стосується і зарплатні зокрема. Якщо людина хоче заробляти більше - вона приходить і каже про це, тоді ми даємо їй можливість більше працювати. Якщо є вдома якась проблема, і це позначається на настрої, ми також заохочуємо працівників, щоб вони з нами ділились, і намагаємося допомогти. Якщо потрібні якісь значні кошти, даємо безвідсотковий кредит. Вони для мене не лише працівники, у мене за них болить серце. І вони мені платять таким самим ставленням. Ось я нещодавно поїхала на відпочинок, а працівники мені пишуть: де ви? коли ви вже приїдете? ми скучили... Це найбільша похвала і найкраща подяка.

- Чоловік тепер мій колега - займається обсмаженням кави. Є трохи проблеми з меншою дочкою, бо я мало їй приділяла часу, і вона якраз ревнує мене до всіх людей, які мене оточують. Я знаю, що це неправильно, але раніше компенсувала їй брак своєї уваги іграшками. Зараз поміняла трішки правила, і дочка вже "працює" в "Чіабаті". Якось у нас була така ситуація. Я прийшла додому о дев'ятій вечора. Чую, що пральна машинка прання закінчила, а сама просто встати не можу від втоми. Кажу дочці: Ліза, йди дістань білизну з машинки і розвісь. А вона: я не можу, я стомилася, зроби сама, це ж тобі треба. В цей момент я зрозуміла, що щось не так. Я її питаю: що ти хотіла, щоб я тобі купила? Вона каже: у мене скло на телефоні розбилось. Добре, кажу, заробиш на нього сама. І ось вона тепер допомагає в кафе, прибирає столики... Зазвичай діти, коли батьки успішні, не цінують цього.

А старший син вчиться на юридичному факультеті, вже давно працює самостійно. Колись ми з ним були в одній школі: я вчителем, він учнем. Він не як Ліза, застав ще той час, коли у нас були дуже скромні статки в сім'ї. Коли ми йшли з ним у магазин купити якусь іграшку, він завжди обирав таку машинку, на яку мені не ставало грошей, за ціною половини моєї зарплати. І коли я нарешті заробила на перекладах перші сто доларів своїх, і повела його в магазин, сказала "ось тепер вже обирай яку ти хочеш машинку", він вибрав малесеньку модельку.

- Звичайно, родина, в колі найрідніших. Подорожі теж дають можливість відволіктись, розслабитись, змінити звичний ритм. А ще… У мене є собака, такса. У нашій "Чіабаті" на Театральній площі основний декор присвячений саме їй. Якщо ви подивитеся на стіни, всюди побачити такс. Вона наш домашній улюбленець. Її звати Аліса, їй вісім років, ми її підібрали на вулиці і забрали до себе. Вона була зовсім не навчена до життя у квартирі, ходила в туалет на підлогу, але з часом все владналося.

Ще басейн. Вода знімає напругу і важкість дня, позбавляє негативу.

- Потрібно мріяти і не боятися своїх мрій. Уявляти себе такою людиною, якою ви б хотіли стати в житті. Тобто, я б сказала, щонайменше потрібно поставити собі конкретну ціль, а підсвідомість вже сама підкине практичний план реалізації ваших бажань. А далі – діяти!

- Можна сказати, необхідність. Чернівцям необхідне перезавантаження. В команді – люди з високими моральними цінностями, мудрі люди, яких я дуже поважаю. Це команда професіоналів, у перемогу якої я вірю.

- Поки що, умовно кажучи, агітація. Намагаюсь якомога більшій кількості людей розповісти, що є така сила, котра зможе змінити вектор розвитку міста. А загалом головне - це відповідальність. Якщо нам болить за Чернівці, значить не можна стояти осторонь. Хоча б для початку розвивати громадянську свідомість - свою і свого оточення.