Творчість 79-річного поета зі Слов’янська, який знайшов прихисток у Лужанах, — це не лише хроніка втрат, а й велич людського духу.
Станіслав Малявко, лауреат престижних літературних конкурсів, пише про те, що болить і що дає сили жити далі.
У свої 79 років пан Станіслав, уродженець Донеччини, поет, переможець всеукраїнських і міжнародних конкурсів, продовжує свою творчу діяльність. У його віршах переплітаються героїчне минуле Донеччини та тихий затишок буковинського вечора. Це поезія про перше кохання та "очі небесно-блакитні", про материнське благословення і рушник на далеку дорогу, про неминучу осінь життя та цінність кожної хвилини. Пан Станіслав звертається до земляків не лише як до переселенців, а як до людей, що бережуть у собі світло попри всі грози.
Пропонуємо вам зануритися у світ автора, де кожен рядок — це сповідь про дім, вірність та непереможну силу пам’яті.
Мої щирі вітання дорогим землякам з нагоди Дня міста
***
Коли над Дінцем клубочаться тумани
І зориться сонцем ранкова блакить,
З гори крейдяної зроста білим маревом
Xpaм божий й нa хмарі над лісом летить.
Земля ця - куточок небесного раю,
Тут час уповільнює спішний свій біг.
Північна перлина Донецького краю
Своєю красой полонила навік.
Та істинну ціну цій величі знають
Дуби обгорілі від війн та від гроз,
Та клин журавлиний, що в вирій злітає,
Й озера солоні від крові та сльоз.
Як зірок на небі, синів сизокрилих
За волю полегло на схилах Дінця.
То їх сиві скроні — акація біла,
А маки червоні — то їхні серця.
Тут кінь княжий з Тору водиці напився
І з бою в безсмертя сягнули полки.
Там пращура серце, пронизане списом,
Здригнулось й завмерло на довгі віки.
Вже лист золочений з дерев опадає,
Та сніг замітає майбутні шляхи..
З собою візьму жменьку рідного краю
На дальнюю путь, щоб спокути гріхи.
Багато чудових є міст в Україні.
Мені ж - всі шляхи до Слов'янська ведуть.
Бо, місто моє, ти для мене - єдине!
І, зможеш якщо, теж мене не забудь...
Цей край, де з Дінця любов сили черпає,
Де сяє світ Лаври у гордих серцях,
Де блискавкой Сокіл у небо злітає -
Приречений він на безсмертя в віках!
***
Наснилося мені
Відлунали слова заповітні...
Та чомусь все ж наснились мені
Тії очі небесно-блакитні,
Що зустрілись колись навесні.
Сонця ранній не сміливий промінь,
Тихий шелест зелених дібров
І серця на відкритих долонях,
Як присяга на вічну любов.
Кучерявий бузок біля хати,
Курява, що здійма череда.
На подвір'ї стривожена мати,
Що давно вже тебе вигляда...
Нас тоді грозовим небосхилам
Не розлить було, не налякать.
Все здавалось простим й зрозумілим,
Все здавалось могли ми здолать...
Хтось навмисне наврочив, чи доля,
Нам захмарила сонячні дні...
Ще синіший й ласкавіший погляд,
Вже давно дарить щастя мені.
То ж, навіщо наснились ті очі
І мотиви забутих пісень?
Мабуть, тому, що довшають ночі
І так стрімко коротшає день.
***
Ой у лузі над калиной
Світить місяченько.
Покохав козак дівчину
Та й привів до неньки.
Мати рідна святим словом
Їх благословила,
Та на дальнюю дорогу
Рушником здарила:
«Хай Вам сонце завжди світить,
Посміхнеться доля,
Хай у щасті ростуть діти,
Родить хлібом поле.
По життю хай пісня лине
Про хатину нашу,
Та про рідну Україну,
Що у світі краща!»
Утекло води багато...
Біллю серце крає -
Вже нема тієї хати,
Та й села немає...
Є і щастя, і онуки,
Солов'я спів в гаї..
Та, на жаль, не повернути
Тих, хто в небі сяє...