Про це журналістам 0372 розповіли у підрозділі.
«БЗВП мені навіть нагадувала дитячий літній табір. Це був початок осені: тепла погода, бігаєш, стріляєш, вчишся. Але дуже швидко приходить усвідомлення, що попереду зовсім інше життя», – згадує чоловік.
Разом з побратимами після інтенсивної підготовки Микита вирушив на фронт. Там він виконував різноманітні завдання. Підносив провізію і набої, шукав та прокладав нові маршрути та допомагав з евакуацією.
«Коли хлопці виходили з позицій і дякували нам за допомогу, ми розуміли, що їм було дуже важко. Але ми так само знали: без них не вижили б і ми. Це відчуття одного великого механізму, де кожен робить свою важливу справу», – говорить нацгвардієць.
Він нечасто згадує фронтові будні. Бо це дійсно нелегко. Найболючіші серед спогадів – операції з евакуації.
«Коли виносиш пораненого, ти віриш – його врятують, він повернеться до родини. Але коли несеш свого загиблого друга, це важко. І фізично, і морально. Та ти робиш це ще й для його родини – щоб вони могли достойно провести його в останню путь», – ділиться Микита.
Був період, коли через ворожі обстріли шляхи забезпечення були знищені. Тоді доводилося шукати покинуті запаси їжі, збирати дощову воду. Разом з побратимами чоловік потрапив в оперативне оточення ворога. Але гвардійці вистояли і змогли вийти до своїх.
«Кожного місяця ставало важче. Техніку підбили, до нас не було ні як, ні чим заїхати. За цей час противник зайшов з усіх боків, врешті перекривши єдину дорогу на вихід. На місяць забезпечення практично припинилося, тож доводилося шукати покинуті запаси їжі, провізії, збирати й очищати дощову воду, знаходити медикаменти», – згадує гвардієць.
За цей час він провів п’ять успішних евакуацій. Пораненим надавали медичну допомогу і виводили до точки наступного етапу.
«Під час однієї з вилазок я почув крик жінки, яку поранило уламком снаряду. Їй перебило ногу, тампонажем закрив артерію, зупинив критичну кровотечу, у цей момент по нас почав працювати танк, але я стабілізував її та надав допомогу», – розповідає чоловік.
Згодом побратими змогли пробити кілька коридорів. Микита разом з товаришами виходили по дорозі, яку вже захопили росіяни. Пройшовши прямо під їхнім носом за 15-20 метрів, змогли пробратися до наступної ділянки. Вона була замінована, але завдяки пильності та якісній підготовці вдалося пройти. Тут бійців вистежив ворожий дрон, але атакувати не зміг. Наступні півкілометра по чистому полю долали під час туману і вийшли в більш безпечну зону.
Серед фронтових буднів гвардієць знайшов можливість дистанційно захистити магістерську роботу і здобути диплом про вищу освіту. А ще знову після довгої перерви почав писати вірші.
«Так складно бути, не здаватись,
тримати стрій, іти, не здатись,
стояти стійко, та не впасти,
плекати силу, та не слабкість.
Морально вистояти в полі,
не збожеволіть дайте волі.
Тримати злість, тримати втому,
удари долі по-живому.
Забути горе, хоч пече,
приймати на своє плече
той хрест…»
Ці рядки гвардієць написав на фронті. І вони додали сил йому витримати, вистояти, повернутись і продовжити те, заради чого він пішов до війська.
«Я не мав бути на фронті, мав статус обмежено придатного. Але зголосився, бо відчував потребу. Моє прізвище «Крігер» – перекладається як «воїн». Я родом із Вільногірська, що на Дніпропетровщині. Ворог уже прийшов у мою область, не хочу, щоб по моїх рідних вулицях ходив окупант. Треба щось для цього зробити», – пояснює свій вибір Микита.
Зараз гвардієць продовжує службу, удосконалює свої професійні навички та передає досвід тим, хто зараз готується до бойових виходів. Після війни хоче поїхати на Майдан Незалежності в Київ та запалити свічку за кожного побратима. А ще мріє про свій будинок, дітей і власний бізнес, який буде повністю інклюзивним й працюватиме для ветеранів.
Читайте також: Від служби на кордоні до власної справи: шлях ветерана з Буковини
Будьте в курсі всього, що відбувається у Чернівцях — підписуйтесь на наші соцмережі Telegram, Instagram, Facebook