"Розмови, які лікують": Як спілкуватися з людьми, які втратили рідних на війні

Коли людина втрачає рідних у війні, вона переживає великий біль і важко знаходить слова для висловлення своїх емоцій. В такі моменти підтримка та розуміння з боку оточуючих можуть допомогти знайти шлях до зцілення. 

У цьому інтерв’ю наші журналісти поспілкувалися з психологом, психотерапевтом Олександром Кліновським про те, як спілкуватися з людьми, які втратили рідних на війні, щоб допомогти їм відчути підтримку та знайти спокій після болю. 

Насправді поради психолога щодо спілкування і підтримки людей, які втратили рідних, однакові. Це завжди про питання, підтримку і розуміння. Дуже важливо питати про те, чим ви можете допомогти. Не потрібно “завдавати добро насильно”. Краще дослухатися до прохань і відповідей. А головне - розуміти, що кожна людина проносить свою скорботу по-різному. 

Олександр Кліновський - психолог та психотерапевт, практик когнітивно-поведінкової терапії та транзактного аналізу. З військовими та їх сім’ями психолог працював в рамках програми СЕТА (прим. Програма СЕТА – це програма психологічної підтримки людей, які зазнали наслідків військового конфлікту в Україні та переживають сильний стрес). Олександр досі продовжує свою практику.

***

Є загальні рекомендації, які стосуються втрати. Але неможливо передбачити самостійно, що саме завдасть людині болю. Є деякі загальні моменти, яких варто уникати: не насміхатись і не знецінювати втрату фразами на кшталт “всі ми коли небудь помрем”, “це повинно було статися”. 

Краще родичам і близьким загиблого дати можливість пережити цей стан. Зазвичай процес переживання втрати може тривати від одного до двох років, і це є нормально. 

Якщо процес затягується, то можна розглядати питання про додаткову підтримку.

Якщо ми говоримо про загибель військових, то заздалегідь треба у людини питати, чи готова вона зараз говорити про цю втрату. 

Не можна ставити під сумнів переживання людини. Вона може бути повністю розконцентрована, розбалансована у цьому процесі, їй важко буде зібрати себе докупи. Тут варто підтримувати звичайними питаннями: 

• Я хочу допомогти, як я можу це зробити? 

• Я б хотів тебе підтримати, що я можу зробити?

• Мені побути зараз з тобою, чи залишити краще на одинці? 

Тут більше про людяну співучасть. Якщо людині дійсно потрібно побути самій, то прийняти це. При цьому, це не означає, що треба закрити людину наодинці. Можна час від часу перепитувати, чи готова людина почати спілкуватися, ділитися. 

“У  жодному разі не можна казати: “як я тебе розумію”. Бо це, напевно, буде одна з найбільш брехливих фраз, яку можна почути. Насправді навіть якщо людина переживала втрату, вона все одно не може зрозуміти, як це для іншої людини. Неможливо передати повністю ті самі відчуття, ті самі емоції, ті самі думки, спогади. Тому можна сказати - “я усвідомлюю, який етап ти зараз проживаєш”, або “у мене був схожий досвід. Для мене було в той момент важливо, щоб біля мене хтось був, чи потрібно це тобі зараз”?, - розповідає психолог.

Є люди, які дуже по-різному реагують на втрату близьких. Деякі з часом можуть починати або дуже сильно злитися, або використовувати дуже чорний гумор, дуже страшні жарти, що іноді може збентежити навколишніх. Треба прийняти цей факт і нагадувати собі, що ця злість не направлена конкретно на вас, це про певний внутрішній біль цієї людини, який треба знайти на кого виплеснути. Просто трапляються інші люди і вони можуть потрапити “під роздачу”. 

Ці емоції втрати на стільки сильні, що їх потрібно з кимось розділити. Не завжди це може буде екологічно зроблено, бо у такому стані навряд можна говорити про усвідомлений контроль своїх емоцій та переживань. І це є нормально. Якщо стороння людина знає про цей процес, вона може сказати: “я чую твою злість, я бачу, що ти злишся, - це нормально злитися в такій ситуації”. Треба дати можливість цю злість виплеснути і зробити це в здоровій формі.

Є дуже класичні стадії переживання горя:

• заперечення,
• гнів,
• торг,
• депресія
• прийняття.

Але це не обов’язково лінійний процес. Не факт, що людина, яка знаходиться на стадії гніву, або депресії, не повернеться назад до заперечення. Ті, хто переживає втрату, можуть повертатися на різні стадії і бути на кожній із них стільки, скільки їм це потрібно. 

Ще одна особливість спілкування з родичами загиблих військових - краще не розпитувати, як загинув воїн, тому що подробиці можуть бути різними і це не зовсім приємно людині розповідати чи згадувати. Якщо людина захоче говорити про це, вона сама почне розповідати.

“Під питанням залишається, чи потрібно проявляти повагу до вибору.  “Я поважаю його вибір”, - це може не співпадати з думкою людини, чиї родичі загинули. Їй може бути це недоречно. Якщо є бажання поділитись повагою, можна зробити і сказати, але якщо людина стригериться, розізлиться, то треба зрозуміти, закрити цю тему і більше її не підіймати”, - додає Олександр. 

Дуже важливо не знецінювати горе людей: “От у тебе він просто загинув десь в госпіталі, а у мене на фронті і досі його не знайшли”.
Не можна проводити паралелі. Бо важко визначити силу і цінність втрати для кожної людини окремо.

Для військових характерно, що їхні рідні знаходяться у стані постійного стресу. Це можна порівняти з тими, у кого є рідні на тимчасово окупованих територіях і знаходяться під постійним обстрілом. 

“Це постійний стрес, напруження. І коли людина помирає, з одного боку, приходить полегшення, а з другого боку - страх, що сталося це полегшення. Тобто прийшла визначеність. І для мозку це визначеність, але сама ситуація настільки страшна, що був один великий стрес, на який наклався ще більший стрес. Відбувається таке перевантаження. Інколи людина може впасти у ступор і перебувати у ньому певний час. Просто тому, що ці переживання були надто сильні”, - пояснює психолог.

Ще є категорія ”помічників”, які добиваються справедливості: “Військовий загинув - він повинен бути героєм”. І на третій день після звістки про загибель починають шукати правду, турбуватись про присвоєння звання. Цього краще не робити. Все має йти у своєму темпі. 

“Якщо хочеться допомогти по адміністративним питанням, можна запропонувати допомогу в організації поховання, зборі і оформленні паперів. Якщо людина скаже ні - треба обов’язково прийняти її рішення і знайти іншу точку дотику”.

Загальна рамка проживання є однаковою для загиблих цивільних та військових. Так само і особливості співчуття і підтримки є однаковими. Але головним залишається питати, що саме зараз потрібно людині у скорботі.

“Краще всього починати з питання. Якщо людина не відповідає, можна сказати: “я поруч і ти можеш до мене звернутися, коли тобі це буде потрібно, можеш розраховувати на мою підтримку, можеш мені телефонувати у будь-який час. Це має бути правда. Якщо ви не готові, щоб людина телефонувала, наприклад, у робочий час або вночі, то краще цього і не пропонувати, не проговорювати.

Час від часу можна перепитувати, нагадувати. Але не кожного дня, щоб це не було нав’язливо”, - пояснює психотерапевт.

Іноді люди, які не зовсім розуміють почуття родин військових, говорять, що їм легше переживати втрату близької людини, бо вони були підготовані до втрати, бо вони свідомо знають про специфіку цієї роботи. Насправді це не так. 

Не можна ніколи бути готовим до смерті. Чи можна говорити про те, що родини працівників силових структур, пожежників, рятувальників також постійно готові до втрати? Ні. Так не стається. Ми живемо вже більше року у стані, коли у будь-який момент може “прилетіти” і емоційно ми до цього не готові. Бо неможливо постійно жити у стані нервового напруження. І це нормально, що мозок намагається переключитися на щось інше. У будь-якому випадку смерть людини не є очікуваною. Якби ми жили в постійному очікуванні, що хтось помре, це було б надто болісно. І смерть - це завжди раптово. Навіть якщо людина дуже довго хворіє і помирає, це все одно дуже раптово для його родичів. Не буває так, що, наприклад, завтра о 23:17 людини не стане. Ні.

Батьки, які втратили власних дітей переживають цей біль більш гостро. Тут має бути більше підтримки. До них треба звертатися максимально обережно. 

“Не завжди для матері приємно чути: “ваш син герой”. Для неї зараз це не має значення. Коли вона стоїть над труною дитини і плаче, для неї не має значення, герой він, чи ні. Вона думає про те, що вона його втратила. Ці слова для неї можуть здаватися виправданням смерті. А смерть не можна виправдовувати. У будь-якому випадку це загибель”, - пояснює Олександр.

Краще говорити про емоції, переживання, співчуття, але жодним чином не казати: “у тебе ж ще є донька, або син”, якщо в сім’ї ще є діти. Ці слова можуть викликати агресію і нерозуміння. Тут ми повертаємося до питання про знецінення. 

Так само не можна казати людині, що життя продовжується. Так, життя продовжується, просто це вже буде зовсім інакше життя. Можна допомагати знаходити нові сенси. Що це може бути? Можливо, якісь плани, які хотіли разом реалізувати - кудись поїхати, щось зробити, він хотів щось зробити, щось купити. Спробувати закрити ці задачі. Це може бути так, наче ви це робили разом. Але і у цьому має бути баланс. Такі дії мають заспокоювати, а не тривожити.

Потрібно допомогти людині пережити це горе, допомагаючи їй відпускати саме у тому темпі, в якому вона готова відпускати. 

“Бо буває, що матері створюють з кімнат загиблих дітей цілий алтар пам’яті, що змушує фіксуватися на цій події і не відпускає. З часом треба знаходити ті шляхи, щоб не забувати, а навчитися це проживати. Бо неможливо змусити людину забути про смерть власної дитини. Тому якщо для батьків важливо щороку їздити на могилу до дитини - є сенс організувати цей ритуал, бо таким чином це дає розраду на весь наступний рік. Шляхи є - не підштовхувати до забування, не переключати тут і зараз. Підтримка, розуміння, допомога знаходити розраду”, - перелічує психолог.

Чи є різниця у тому, що людина загинула через війну чи через хворобу, ДТП?

“Для мозку це однакова втрата, емоційно - різна. Тому, що коли є ДТП, ніхто не думає, що людина їде спеціально розбитися в дорожньо-транспортній пригоді. Коли є війна - то це постійне очікування того, що щось може статися і намагання якось розрадити: дзвонити, переживати, пробувати допомогти. Неможливо підготуватися до загибелі. Єдине, що для себе можна розглянути цю можливість, адже усі люди в кінці помирають. Смерть - це невід’ємна частина нашого життя. І так, хотілося б щоб вона настала якомога пізніше і для нас, і для наших близьких. На жаль, у нашому житті все йде не за таким планом. Треба знаходити можливості, як відволікатися, як переключатися. Щоб не думати постійно про загибель, треба ставити питання: що я можу зробити для себе? Що я можу зробити для інших? Від постійних думок про загибель немає користі взагалі”, - говорить Олександр. 

У кожної людини власне сприйняття обставин, причин смерті. 

Люди, які усвідомлюють себе, можуть справлятися з цим самі. І вони усвідомлено йдуть повільніше. Якщо людині “ок” в її стані, значить з нею все нормально і вона справляється. Не кожна травма буде вести до ПТСР.

При цьому, якщо людина заморозила своє життя (не купляє речі, не виходить з дому, не спілкується, кинула роботу) і це триває більше року, то про це можна почати говорити з людиною. Треба пробувати людині пояснити, у якому вона зараз стані і що краще звернутися до спеціалістів. 

Але знову ж все треба робити через запитання. 

Якщо людина усвідомлено завмерла в одному моменті і знає час, який їй потрібен для відновлення, то це добре. Але буває, що людина не відчуває часу і не усвідомлює свій стан. Тоді вже можна і потрібно казати про роботу зі спеціалістом. При чому, ви не можете змусити людину звернутись по допомогу, можете тільки у розмові про це говорити. Запропонувати рухатись разом із вами - вийти поспілкуватися з людьми, спробувати поспілкуватися зі спеціалістом. 

Якщо людина говорить, що не може і не хоче далі жити.

Це треба прийняти. Можна запитати про ці слова, перепитати, що людина має на увазі - їй важко жити у побудові життя, чи фізично? Чи хоче вона вкоротити віку? У цьому випадку краще спрямувати її до психолога. Не для того, щоб переробити людину, але щоб допомогти справитися з цими думками, бо зазвичай вони дуже нав’язливі.

Може бути, що емоції людини настільки сильні, що психіка їх не витримує. Багато людей в якийсь момент часу розглядали самогубство, як один з варіантів. З точки зору сухої логіки, без моралі, самогубство - є варіантом вирішення проблеми. Коли починають нашаровуватись моралі, принципи, соціальні норми, то вже більше умовно це. Це все ж таки не варіант. 

Людина розглядає самогубство як вирішення своїх проблем, але не завжди розуміє, що це стане проблемою для інших людей, родичів. Моментом заземлення може стати якраз це питання: як ви думаєте, як ваше самогубство може вплинути на ваших близьких. Тоді людині може стати зрозуміло, що самогубство - не вихід з проблеми. Або також близькі можуть надати підтримку. Якщо все це не впливає на рішення, краще звернутися до спеціаліста.

Немає точної дати, коли людина повинна припинити траур та скорботу і повернутися до звичайного життя, тому що кожен реагує на втрату по-різному. Це потрібно розуміти і поважати.

Читайте також:

• Жити під обстрілом: як реагує наша психіка на війну та як спілкуватися з тими, хто був в окупації, - поради психолога
• “Після повернення ми будемо іншими людьми”, - психолог про те, як сім’ям пережити війну і залишитись разом
• "Приймати зміни один одного". Як спілкуватися з військовими рідним та знайомим - поради від психолога