Як переселенці інтегруються в інші громади. Три історії з життя

За кожною абревіатурою «ВПО» стоїть окрема історія, людська трагедія чи хроніка спасіння. В Україні тисячі людей, починаючи з 2014 року, носять цей статус, який для багатьох став вже звичним словом - переселенці.

І от знов, з початком повномасштабного вторгнення, люди з різних міст України були вимушені полишити своє минуле життя і їхати у невідомість. Як переселенці інтегруються в інші громади і будують своє нове життя, ми розкажемо на прикладі трьох реальних історій жінок з Донецької області. Їх імена були змінені з міркувань безпеки та конфіденційності. 

Слов’янськ - Львів 

Олена - переселенка зі Слов’янська. У перші тижні повномасштабного вторгнення вона разом з донькою та батьками виїхала на захід України. Дорога була довгою, бо саме тоді дуже багато людей їхали у тому самому напрямку - ближче до кордонів.  Їхали власною автівкою, проблем на дорозі не було крім заторів, через що вона і значно затягнулася. На той момент жінка і гадки не мала, що буде там робити. 

Спочатку вони всі разом зупинилися у родичів. Батьки Олени одразу стали на облік, як переселенці, і отримали гуманітарну допомогу від держави в місцевому ЦНАПі. Там давали продуктовий та гігієнічний набори на сім’ю. Серед продуктів були крупи, макарони, тушонка, консерви, декілька пакунків чаю та печива, паштет. Серед гігієни: серветки, туалетний папір, прокладки, шампунь та мило, зубна щітка та паста, антисептик. Цього якраз вистачило на перший час. 

Олена не хотіла брати гуманітарку, адже вважала, що якщо вона має роботу і заробляє гроші, то обійдеться без допомоги. У той час вона продовжувала працювати дистанційно в міжнародній організації, яка допомагала переселенцям ще з 2014 року. Більшість їх працівників повиїжджали зі Слов’янська, проте тримали зв’язок зі своїми підопічними через телефон чи інтернет. Так само працювала й вона. Зарплата була не дуже висока, але на скромне проживання вистачало.

Десь через місяць жінка вирішила, що прийшов час знімати окрему квартиру, оскільки жити великою родиною з дальніми родичами в маленькій квартирі ставало морально складно. Їй хотілося власного простору та окремого житла. 

Тоді вона зрозуміла, що заробітної плати геть не вистачить на оплату зйомної квартири у Львові. Тим паче вона відчувала відповідальність за дитину і батьків. Олена вирішила шукати нову роботу вже у Львові.

З часом вони все ж з’їхали на іншу квартиру. Знайти житло було не важко, бо на той момент у Львові багато переселенців вже роз’їхались. Ціна квартири була доволі високою, але на той момент Олена вже підшукувала іншу роботу, щоб мати можливість оплачувати нове житло. Квартиру зняла в затишному районі недалеко від центру міста, поруч знаходиться школа, магазини і все, що необхідно для життя. Олена все ж таки оформила допомогу від держави на себе і доньку, влаштувала її у школу, а сама пішла на нову роботу.  Це зайняло певний час, адже Олена обирала вакансії, які б підійшли їй за фахом (психолог), інтересом і рівнем заробітної плати (хоча б 30 тисяч), але у неї все вийшло доволі вдало.

Зараз вона працює в іншій міжнародній організації, надає психологічну допомогу таким самим переселенцям, як і вона. Її донька навчається в одній із загальноосвітніх шкіл Львова, а батьки поїхали далі - на Івано-Франківщину, де їм сільська рада виділила для проживання пустий будиночок, де ніхто не проживав. Переселенців у цьому селі небагато, бо воно знаходиться далеко від міста і не має розгалуженої інфраструктури. Проте, там дуже гарні краєвиди, чисте повітря, можливість для літніх людей займатись городом і чекати нашої перемоги. 

Олена вже прийняла рішення, що у Слов’янськ вона більше не повернеться. Львів підійшов їй, як місто, де вона бачить своє подальше життя.

Маріуполь-Чернівці 

Переселенка з Маріуполя Оксана переїхала з чоловіком  у Чернівці. У рідному місті залишилась власна неушкоджена квартира з ремонтом, улюбленими квітами та минуле життя. Після жахливих бомбардувань вона вціліла і пустує.

Виїзд був досить складний, перш за все, морально, хоч і відчуття, що доведеться полишити дім, було ще до 24 лютого. Блокпости, російські вояки, і страх, що щось знайдуть у телефоні, що може їм не сподобатись, постійно тримали у напрузі. Позаду залишалось пекло війни, яке охопило рідне місто. На щастя, виїхати вдалось більш-менш спокійно, якщо порівнювати з тим, що відбувалось на виїзді із Маріуполя потім. 

З оточеного міста з кожним днем було все складніше вирватись, а кожна спроба виїзду могла б закінчитись летально через обстріли. Життя з міста почало потроху зникати. Не було зв’язку, складно було знайти транспорт і пальне для виїзду. 

Родина відразу розуміла, що їхати будуть на західну частину України. Вирішили прямувати у Чернівці. І, як виявилось, не дарма, адже це місто одне з найбезпечніших в Україні сьогодні. 

Одна з перших проблем, з якою зустрілись, коли приїхали у Чернівці - житло. На той момент знайти прихисток було дуже складно, адже тут було дуже багато переселенців. Вирвати оголошення в інтернеті було справжньою вдачею і то, треба було бути обачним, аби не потрапити на шахраїв. Здебільшого квартири здавали і продовжують здавати у доларах. 200-300-400-500$ - в залежності від умов і району. Сьогодні все більш-менш з того часу налагодилось, ціни трішки впали, людей поменшало. Оксані вдалось знайти житло в гривнях (6 тисяч), але воно дуже скромне, - поділилась жінка. 

Сьогодні жінка працює у волонтерській організації, де і знайшла свою реалізацію. Її завдання - допомагати переселенцям, влаштовувати спільні заходи, підтримувати таких саме, як вона. В організації також надають допомогу з оформленням документів, інформаційно, юридично. 

Жінка вже звикла до свого нового життя, воно докорінно змінилось з часів виїзду з Маріуполя. Нові обставини, нове житло, нові люди навколо, робота, але спогади і новини про рідний Маріуполь часто тривожать душу та розум. Більшість знайомих жінки теж залишили окуповане місто, проте деякі все ж повернулись через банальну нестачу грошей на зйомне житло. Оксана каже, що її знайомі мають різну думку щодо повернення додому. Одні хочуть поїхати відразу після деокупації, інші взагалі не будуть повертатись після пережитого там жаху. 

Оксана ж поки не збирається кудись переїжджати, бо у Чернівцях налагодила свій побут. Думок про повернення до Маріуполя немає, адже сьогодні воно перебуває під окупацією. Коли його звільнять, то Оксана планує з’їздити до міста, але не одразу. 

Краматорськ - Київ 

Соня поїхала з Краматорська у Київ на навчання ще до повномасштабного вторгнення. Вирішила пов’язати своє життя з відео- та фотозйомкою, режисурою. Періодично їздила у рідне місто до батьків та друзів. На той момент планів щодо остаточного переїзду в столицю дівчина не мала. 

Після початку вторгнення у 2022 році Соня залишилась у Києві і не виїжджала з міста. У ніч повномасштабного вторгнення вона приїхала з ночівлею до свого хлопця, так у нього і залишилась. Дівчина відчувала паніку і страх, не знала куди бігти, чи закупатись продуктами чи залишатись у квартирі. До того ж, поряд знаходилась Буча і звуки війни весь час доносились звідти, що сильно лякало. Тим часом під загрозою перебував її рідний Краматорськ, де залишались батьки. З ними вона постійно спілкувалась телефоном, дізнавалась про ситуацію в рідному місті. Тільки після деокупації Київщини дівчина змогла провідати своїх родичів на Донеччині. 

Повномасштабне вторгнення зіграло остаточну роль у її рішенні не повертатись у Донецьку область. Хоч Краматорськ сьогодні не під окупацією, у місті досить небезпечно залишатись. У місто часто прилітають ворожі снаряди і ракати, а лінія фронту знаходиться відносно недалеко. Загалом по всій Донеччині сьогодні немає жодного безпечного місця, де б можна було планувати своє майбутнє. А Києві дівчина знайшла роботу, влаштувалась працювати флористкою. Тут же познайомилась з хлопцем, до якого вона переїхала на зйомну квартиру на околиці Києва в новобудові. До центру їхати автобусом і метро, але ціни на квартири тут значно нижчі. У столиці дівчина бачить своє майбутнє і відчуває себе тут комфортно. 

Отже, як ми бачимо, українці, релоковані з окупованих та прифронтових територій через повномасштабну війну, мають потенціал для успішної інтеграції в нові громади. Незважаючи на складнощі та біль від втрати домівки, вони мають потенціал повноцінного включення в українське суспільство та спільну побудову майбутнього. 

Українські громади, організації та волонтери виявляють велику готовність допомагати переселенцям, надавати необхідну підтримку та ресурси. Це може включати надання житла, медичної допомоги, освітніх можливостей та підтримку в пошуку роботи.

Однак, інтеграція також вимагає зусиль з боку самої української держави. Важливо забезпечити доступ до соціальних послуг, оформлення необхідних документів та реєстрацію, а також створення умов для працевлаштування і підприємництва для переселенців. Це сприятиме їхньому економічному самовизначенню та включенню в нові громади.