“Ян завжди залишиться живим, просто ми його не побачимо” - спогади дружини загиблого захисника з Чернівців

У вересні 2023 року у Чернівцях орденом “За мужність” III ступеня посмертно нагородили загиблого солдата Яна Вільховецького. Він ще з 2016 року захищав Україну від російських окупантів під час АТО/ООС, а під час повномасштабної війни брав участь у боях за Ірпінь, Гостомель, Бучу на Київщині, Чернігівщину, Харківщину, Сєвєродонецьк на Луганщині, Бахмутський напрямок на Донеччині. Орден отримала дружина захисника Марія. Вона поділилася з журналісткою сайту 0372.ua своїми спогадами про загиблого чоловіка.

20 вересня 2022 року Чернівці попрощалися із загиблим солдатом військової частини А3029 Яном Вільховецьким. Його поховали на Алеї Слави Центрального міського кладовища.

У січні 2023 року Чернівецька ОВА опублікувала коротку історію Яна Вільховецького:

Він загинув 15 вересня 2022 року під час контрнаступу українських сил в районі села Берестове на Донеччині у мінометному обстрілі. Йому був 31 рік.

Ян народився і жив у Чернівцях. Після школи закінчив місцеве ПТУ. Працював на хлібозаводі “Чернівецький перший хліб”. Захоплювався військовою справою, тому після строкової служби з 2016-го пішов служити за контрактом у Збройні сили України. Упродовж 6 років виконував бойові завдання на території АТО/ООС.

У 2011 році Ян познайомився з майбутньою дружиною Марією. Стосунки розвивалися стрімко, незабаром пара одружилася. Подружжя виховувало двох дітей.

Чоловік весь час був на зв’язку з коханою, навіть на передовій. За два тижні до початку повномасштабної війни їх підрозділ відправили до кордону з Білоруссю. З перших днів вторгнення Ян у складі 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10 ОГШБр брав участь у боях за Ірпінь, Гостомель, Бучу на Київщині, потім за Чернігівщину, Харківщину та Сєвєродонецьк на Луганщині. І вже восени вони вирушили на Донеччину – обороняти Бахмутський напрям.

Але яка доля ховається за цією стислою біографією? Якою людиною був Ян Вільховецький? Що він любив, які мав погляди, про що розповідав дружині, коли писав чи дзвонив їй з передової?

Про все це я дізналася від дружини воїна, Марії Вільховецької. З жінкою ми познайомилися у міськраді Чернівців перед тим, як вона отримала за свого чоловіка орден “За мужність” III ступеня. Після цього домовилися про зустріч і поспілкувалися в одній з кавʼярень у центрі міста. 

Зручний формат новини у нашому Telegram

Далі пропоную почитати її спогади про загиблого чоловіка.

Ян був за професією зварювальником. Але працював пекарем на міському хлібозаводі. Був веселим, позитивним, дружнім. Любив проводити час із друзями, а особливо - із сімʼєю. Був різнобічною людиною, цікавився географією, історією.

“Це захоплення перейшло нашому сину. Сашку зараз 9 років, буде 10.  Він так само любить географію, історію”

З майбутньою дружиною Ян познайомився у 2011 році, а в грудні 2013 у них народився син. 

“До речі, він дуже-дуже схожий на Яна, як дві краплі води”

Коли у 2013 році почалась Революція Гідності, а сину було буквально 2-3 тижні, він нічого не сказав дружині, взяв квитки на потяг і поїхав до Києва на революцію. Бо дотримувався позиції:

“Якщо не ми, то хто? Якщо я буду морозитись чи давати задню, то всі так зроблять, і нікому буде захищати нашу країну. Фактично саме тоді для нас почалася війна”

У 2015 році в сімʼї народилась донька. А в березні 2016 року чоловік за покликом серця підписав свій перший контракт у лавах ЗСУ. Він казав:

“Я тут сиджу з вами, але якщо ми всі будемо так просто сидіти перед телевізором, якщо ми не будемо на передовій, то вони прийдуть до нас. Вони дійдуть до нас. І підуть далі.  Як би ми далеко не були від кордону, але вони сюди дістануть нас. Хто, як не ми”

Свій останній контракт він підписав у січні 2022 року. А за два тижні до початку повномасштабного вторгнення Ян вже був на кордоні з Білоруссю. Пізніше чоловік зізнався, що вони з побратимами ще в жовтні 2021 року знали, що буде війна. Хоча не думали, що вона буде настільки масштабна.

*** 

За роки участі в АТО/ООС Ян Вільховецький став досвідченим військовим, хоча ніколи не був ним за фахом. Спочатку він був сапером, потім встиг побути стрільцем, навідником, розвідником, згодом - штурмовиком. Марія згадує, що він дуже часто виконував обов'язки командування, вів побратимів у штурми і наступи. 

“До речі, останній наступ, це було Берестове Донецької області,  він вів хлопців у наступ… Але, там було відкрите поле, заміноване. Їх накрило мінометним обстрілом, через дрон навелись. Ян ще з одним хлопчиною стрибнув у рів чи виїмку. І туди поцілили” 

Під час своєї служби чоловік завжди розповідав Марії, що з ним відбувалося, які він переживав події, де був, часто відправляв фотографії та відео і завжди намагався бути на звʼязку. Ще перебуваючи в зоні АТО, він розповідав, що було важко, страшно, але жити можна. Всі розмови про війну та службу припинялися тільки тоді, коли чоловіка відпускали додому. Але траплялося це не часто.

Так, в житті Яна один контракт змінювався іншим. 

Підпишіться на наш Viber

***

Отже, 24 лютого 2022 Ян Вільховецький був на кордоні з Білоруссю на Київщині. А 26 лютого він разом з іншими захисниками заїжджав у Київ з боку Борисполя. Звідти він навіть записав дружині відео. Аеропорт тоді виглядав незвично пустим. 

Пізніше були перші втрати з близького кола Янових побратимів. Це в Новій Басані на Чернігівщині на початку квітня 2022 року.  

“Чоловік казав: там настільки були раді наших бачити. Виходили на дорогу всі з солодощами, кавою. На колінах зустрічали всіх наших”

Пізніше вони поїхали з Чернігівщини на Сумщину, а потім Харківщину. На Харківщині 4 травня загинув найближчий побратим Яна - Діма Ковальов. Саме тоді, коли захисник приїхав ховати свого побратима, сімʼя востаннє бачила Яна живим. Це було 13 травня. Наступного дня він поїхав у Львів на поховання ще одного свого побратима, а далі - знову повернувся на передову. Так, за сім місяців повномасштабної війни Яна лише на два дні відпустили додому.

“Якими б вони не були обізнаними воєнними, вони всі втомлені. Літо дуже було важке, сухе, жарко було. Ну і була загвоздка в КПП: скільки передавали посилок, а вони не завжди доходили. Бутилочку води їм видавали на сутку.  На сутку, це разом з тим, щоб помитися, випити. Що хочеш - те і роби, душ приймай цією бутилкою. Пізніше ми вже почали передавати посилки поіменно на когось, не на штаби”

Жінка згадує, що на початку “повномасштабки” військовим категорично не вистачало теплого одягу.  А ще на перших порах не вистачало зброї.

“Зброї не вистачало на початку. Пізніше, коли вже йшли в наступ, то наші забирали російську зброю після того, як відбивали позиції. Але наші сухпайки були кращі, ніж їхні. У росіян просто все прострочено, навіть аптечки”

Захисник ділився, що філософія в головах росіян була приблизно така: “Ми будемо вас вбивати, ви недостойні жити, чому ви живете краще, ніж ми?  Хто вам надав дозвіл на таке життя, яке ви живете?”

З Харківщини Ян відправився у Донецьку та Луганську область. В основному був в районі Сєверодонецька, вже пізніше - в районі Бахмута. Марія каже: чоловік то виїжджав на позиції, то повертався трохи в тил, на другу лінію. На позиціях міг бути тиждень, а міг і пару днів. Але у відпустку захисника все одно не пускали. 

“Додому не відпускали. Бо казали, що нема кому воювати. Ми з Яном часто переписувались, обмінювались голосовими повідомленнями, коли це можливо було. І він казав, що в жовтні дуже постарається приїхати додому. Тобто, в будь-який, можливий спосіб. Але, на жаль, до жовтня не дожив два тижні”

***

Жінка пригадує, що у день загибелі чоловіка, 15 вересня, їй зранку було не добре, якось неспокійно. Марія хотіла хоча б почути голос Яна, тому наполегливо дзвонила. Захисник підняв слухавку буквально на дві-три хвилини, за які вдалося трохи поспілкуватися через відеозвʼязок у Telegram.

“Я дзвонила, дзвонила, дзвонила, дзвонила. Він злився завжди, коли я наярювала. Казав: у мене робота, я не завжди можу говорити. Але він вийшов на відеозвʼязок. Це був останній раз, коли я бачила його живим. Я до цього ніколи не робила скрін (прим. знімок екрану). А тоді чомусь зробила перший скрін. Він вже якраз екіпірування вдягав - автомат, бронік, оце все. І вже зігнувся відключатися, а я зробила це в останню секунду” 

Через годину після короткої розмови з дружиною Ян вже їхав на БМП. Всім знайомим, близьким друзям і дружині Ян відправив останнє фото. Через дві-три години після цього він разом з іншими побратимами пішов у наступ, з якого вже не повернувся. 

Марія продовжувала відправляти чоловіку повідомлення, але відповіді не було. Коли 16 вересня прийшли з військкомату, вона одразу зрозуміла, що сталося. 

“З 2016 року його не було вдома. Більшу частину свого контракту він проводив на передовій. Колись в АТО він мені казав: якщо я не виходжу на зв'язок  довгий час, і ти не знаєш, що зі мною, то пройде час, і прийдуть військові, і тобі скажуть. Тоді я якось не звертала на ці слова уваги, але 16 вересня я зрозуміла. Ці слова мені перед очима цитатою стали”

У день, коли Марія отримала жахливу звістку, вона збиралася в магазин. Аж раптом пролунав стукіт у двері. За дверима стояли троє військових. Вони не встигли нічого сказали, як жінка почала кричати: 

“Нє, тільки не говори нічого про Яна. Я не хочу знати нічого поганого, він живий, я з ним розмовляла вчора, я його по відео бачила”

Жінка настільки була впевнена, що її чоловік не може загинути, що навіть працівників військкомату змусила завагатися і перевірити інформацію ще раз. Адже як може загинути настільки досвідчена людина, за плечима якої десятки бойових виходів та виконаних завдань? Але дані підтвердилися. 

18 вересня Яна привезли у рідні Чернівці. Марія сходила зі своєю матірʼю і близькими на опізнання. А далі була організація похорон. Витрати на поховання та саму їх організацію міська рада взяла на себе. Ховали чоловіка у закритій труні, хоча діти дуже хотіли побачити батька і попрощатися з ним.

“Ян недовгий час був неживий. Але труна була закрита, тому що... його половини не було. Це ж була мінна рана і… його нижньої частини не було. Дітки дуже хотіли попрощатися. 

Катя, дочка, це була таткова принцеса, Він завжди, коли  дзвонив, говорив: це таткова принцеса, і все. Дочка повторювала: мені татко все дозволяв, ти там не дозволяєш, а татко не сварив нас. Ну, звичайно, татко приїжджав рідко додому. Звичайно, він все дозволяє. І син дуже любив Яна, але донька до сіх пір дуже згадує його. І каже, вам з Сашком пощастило, бо ви з татком жили. Каже, а я народилася, і тато пішов воювати. Каже, я толком з татком і не прожила”

***

Зараз дітям все ще важко змиритися з втратою батька. На згадку лишилися численні фото, відео і голосові повідомлення. Щоправда, серед фотографій все ж більше тих, які зроблені з передової. Адже більшу частину свого життя з 2016 року Ян присвятив захисту країни і найдорожчих йому людей. 

“Час не лікує, час просто загоює рану зверху.  А всередині вона як і була - рвана, вона почала гноїтись. Не стає легше. Так, ти можеш йти по вулиці, і ніхто б не сказав, що з тобою. Але коли ти залишаєшся сам на сам, воно напливає. Хоча як би це не звучало, нашій родині ще пощастило, тому що тіло повернули, ми змогли попрощатися. А є такі, що зниклі безвісти.  Або навіть не зникли, а десь на полі лежать. І їх просто не можуть забрати”  

Марія зізнається: єдине, що допомагає зараз не “варитися” в думках про пережите горе - це бути постійно зайнятою, завжди щось робити, приділяти увагу найближчим людям, які потребують уваги та турботи. 

Тим дівчатам та жінкам, які зараз чекають своїх захисників, вона каже: люди, які повертаються з війни, змінюються назавжди. Вони ніколи не стануть тими, якими вони пішли туди.

“Їм важко спати. Коли чоловік приїжджав 13 травня 2022 року на похорони, то він взагалі не міг спати. Вони дуже такі вспильчиві. Вони ж живуть в цьому пеклі.. Вони бачать кров , смерть…. Їм важко адаптуватися в звичайних для цивільних людей умовах. І не мають часу на це. В зоні АТО Ян був спокійніший. Були свої нюанси. Просто треба було обом десь поступатися. Ми ж вже давно знали одне одного. Ян, наприклад, снодійне на ніч часом випивав. Часто любив, щоб його просто ніхто не чіпав - навушники у вуха і слухав яку-небудь аудіокнигу.

Ті, хто воював, якщо вдасться повернутися живими, то у них завжди будуть претензії до тих, хто ховався. Але в моєму випадку, він завжди залишиться  живим. Просто ми його фізично не побачимо. Після перемоги я обовʼязково поїду на Донеччину, у Берестове, туди, де загинув Ян”