14:48, 8 грудня 2023 р.

“Сказали на два тижні у Чернівці, а живу вже 9 років” - розповідь дівчини про втечу від війни на Донеччині

У Чернівцях 6 грудня відкрили виставку “Історії в речах” у Чернівецькому обласному художньому музеї. Це фотовиставка про жінок, які втікали від війни, та про речі, які вони забрали. У такому заході взяла участь студентка ЧНУ Олена Склярова, яка у 2014 році переїхала з Горлівки, що на Донеччині, до Чернівців. Вона розповіла нам про те, як потрапила у 15 років до Чернівців, і про своє життя у місті.

Олена розповідає, що їй запропонувала викладачка університету взяти участь у такій фотовиставці. Вона погодилась на це.

“Викладачка розповіла, що є багато людей, які не погодились розповісти свої історії. Я розумію, що це дуже важко. Я памʼятаю, що коли їхала з Горлівки, переживала, що не взяла фотографії. Тоді я захопила мало речей: браслет, який я виграла на олімпіаді “Соняшник”, кулон, який мені подарували рідні, та книгу-детектив”

Дівчина показала браслет, він у кольорах прапору України з гербом.

“Коли ми виїжджали, я забула його зняти. Ми проїхали днровські блокпости, і вони його не бачили. Але бували випадки, коли окупанти переодягались у форму наших військових. Тому ви їм могли душу вилити, а потім вони кажуть, що повертаємось назад. Або перевіряти речі на виїзді.”

Олена ділиться, що мало памʼятає про себе у дитинстві та про Горлівку, адже востаннє була там у 2014 році.

“Памʼятаю, що місто було сіре та пострадянське, багато шахт. Там не було такої архітектури, як у Чернівцях. У Горлівці тоді було дві будівлі, які виділялись серед інших: сучасний будинок та собор московського патріархату, який був білим і весь у золоті. Місто виглядало, як на фото типових радянських міст у 60-х- 80-х роках”

Олена каже, що коли приїхала у 2014 році у Чернівці, перше, що побачила - Ратуша та Чернівецький обласний художній музей.

“Я їду та думаю, як гарно, а це що так може бути у місті? Спочатку мені подобалось. Але потім я дуже сильно хотіла додому”

Усе цікаве та найважливіше читайте у нашому Telegram

Коли Олена була на другому курсі, тоді вона вже звикла до нового міста.

“Я у Чернівцях закінчила школу 10-11 клас. Мені було 15 років, а зараз - 24. У мене в класі ще був хлопець з Єнакієва, що поряд з Горлівкою. У класі я спілкувалась російською ще тоді, але реагували нормально. Навіть на уроках мені казали, що можу говорили російською. Проте я відповідала, що буду розмовляти українською. Мені було незручно, що я приїжджаю зі своїми правилами, та й взагалі українська - державна мова”.

Дівчина розповідає, що у школі на уроках у Горлівці говорила теж українською мовою, але на перервах між собою - російською. Також вона поділилась, що у них навіть були уроки російської мови.

“Мені було складно у Чернівцях, адже мені сказали, що ми виїжджаємо з дому лише на два тижні. А я у Чернівцях вже девʼять років. Навіть коли я прийшла у школу, вчителька сказала, я можу подружитись із однокласниками. Але я їй відповіла, що ні, бо я тут всього на два тижні”

Олена ділиться, що адаптувалась до життя у Чернівцях лише на другому курсі. Адже до того, вона хотіла додому та до своїх друзів.

“Під час навчання в ЧНУ у мене почали зʼявлятись друзі. Тоді почало подобатись жити у новому місті і я була не проти залишитись”.

Дівчина каже, що тепер вважає Чернівці своїм домом.

“Рік тому я не знаю, чи я б сказала, що це мій дім. Але зараз так. Навіть коли мене питають “звідки я?”, я досі не знаю, що відповідати. Я типу з Чернівців, але наче й з Горлівки”

Олена каже, що на Донеччині залишились її рідні, поки вони не мають можливості виїхати з окупації. Раніше дівчина спілкувалась російською у повсякденному житті, але вона перейшла на українську мову.

“Переходити було не важко. Але у Чернівцях всі дуже швидко говорили і я просила, аби говорили повільніше. Також я не розуміла діалектизми. Я досі памʼятаю, як у перший день у школі мені сказали “па-па”. Я не могла зрозуміти, що за папа (тато - ред.) і до чого він тут. Я ще тиждень ходила і не розуміла контексту цього слова. І потім однокласниця пояснила мені, що це типу “пака”

Дівчина каже, що навіть завела словник зі словами, які вживають переважно донеччани.

“Я у школі питаю, чи є у когось тьорка, тобто стирачка, або чи є чінка - точилка, і вони мене питали, що це означає”

Олена каже, що під час навчання на філологічному факультеті вона побачила, що більшість слів, які вони використовували жителі Донеччини - тюремний жаргон.

“Реально багато слів з тюремного жаргону. Коли був голодомор, на Донеччину переселили росіян з вʼязниці, щоб територія не була пустою, адже там ще й шахти. Тому їх жаргон розійшовся містом, навіть Донеччиною”

Олена ділиться, що вона досі помічає за собою вживання таких слів.

“Я памʼятаю, що на першому курсі я раптом почала говорити російською з кимось і кілька слів сказала таких. До мене повертається кремезний чоловік і каже, що така мала, а ходку вже відмотала. Але ми культурно з ним розійшлись”

Дівчина розповідає, коли приїхали до Чернівців, отримали статус ВПО.

“Ми пішли та офіційно зареєструвались. У мене навіть досі є папірець у файлику, де пише, що я ВПО. Від держави є якісь виплати, мама спочатку щось заповнювала для отримання допомоги. Але потім ми від цього відмовились. Я вважаю, що є ті кому це потрібніше”

Олена каже, що у 2015 році у її будинок був приліт, але квартира не дуже постраждала. Дівчина ділиться, що не сумує за Горлівкою.

“Я б хотіла подивитись на місто після окупації, але залишитися навряд чи. Я вважаю, що це вже різні світи. Коли я спілкуюсь з деякими людьми з Горлівки, ми не говоримо про обстріли. Бо якщо вони будуть говорити, що це українські військові їх обстрілюють, ми попрощаємось. Проте не знаю їхню думку щодо війни, адже вони не можуть відкрито про неї написати”

Зараз дівчина здобуває другу вищу освіту, фотографує та дистанційно працює. Також вона займалась стендапом, але коли почалось повномасштабне вторгнення перестала виступати.

“Коли почалась повномасштабна війна, я відчула, що не можу жартувати. Когось це відволіче, а кому навпаки це не сподобається. Я спробувала себе у цьому, але поки це на паузі”