“Найболючіше - коли приїхаєш, а хлопців вже нема” - історія волонтерів з Чернівецької області

З 2014 року волонтери з села Камʼянка Чернівецької області допомагають захисникам на Донеччині. У 2022 році почалося повномасштабне російське вторгнення, і допомоги потребувала значна частина України, і вони її надавали. Але після деокупації Чернігівщини та Сумщини волонтери знов повернулися до “проторених доріжок” українського сходу.

Вже на четвертий день повномасштабної війни волонтер Валерій Загарюк разом з товаришем вирушили з села Камʼянка Чернівецької області до Чернігівщини. Волонтера підняли о 7 ранку і сказали, що терміново потрібно туди виїхати. Валерій попросив дати йому 15-20 хвилин, аби зорієнтуватися та домовитися за транспорт, яким їхати. Фактично це був один з перших волонтерських виїздів з Чернівецької області під час повномасштабної війни.

Валерію дали супровід поліції. Довелося шукати обʼїзну дорогу, оскільки деякі прямі шляхи до Чернігівщини вже були окуповані. Спочатку на блокпосту волонтерів не хотіли пропускати, але потім все ж дозволили проїхати на власний страх і ризик. А далі Чернігівська обласна рада координувала рух волонтерів по телефону. Везли продукти, зарядні станції.

Підпишіться на наш Telegram

***

Поїздка до Чернігівщини була далеко не першою для Валерія за період російсько-української війни. А почалося все ще у 2014 році, коли війна була на стадії АТО/ООС і була зосереджена на Донеччині та Луганщині. 

Тоді, на початках цієї війни, забезпечення української армії було зовсім іншим. Захисникам завозили речі та харчі.

Валерію одразу було зрозуміло, що це не громадянська війна, не безіменні сепаратисти, що причина цієї війни - це росія. 

“Я сам в характері такий, що не звик десь там ховатися та боятися. Хоча маю жінку та пʼятьох дітей - двоє синів та три дочки. Вона зі мною не їздить. Я їй сказав: як закінчиться війна, зроблю тобі екскурсію. Тільки синів беру з собою”

Одного разу Валерій пожалкував, що взяв з собою старшого сина. Заїхали вони в Сіверськ і не могли зустрілися з хлопцями з 25-ї бригади. Їм терміново треба було передати продукти, які приготували жителі Камʼянки та прихожани Євангельської церкви. Бо військові просили таку їжу, яку можна одразу їсти, і не треба готувати.

У Сіверську геолокація не працювала, звʼязок був поганий, почався серйозний обстріл. Військові десь там їдуть і кажуть: ховайте бус. У той момент Валерій боявся за життя сина, але в наступні поїздки на Донеччину все одно періодично вони їхали з ним.

Волонтер їздив у Дружківку, Словʼянськ, Мирноград, Часів Яр, Бахмут та інші міста.

Із Бахмутом, який зараз фактично знищений, у чоловіка повʼязаний епізод, який йому яскраво запамʼятався. Там він домовився зустрітися з військовими. Було літо. Волонтер припаркував автомобіль і став чекати зустрічі біля двосмугової дороги. Між цими двома смугами була клумба з трояндами, яку в той момент доглядали комунальники. 

“Мені так приємно тоді було. Бо десь близько війна, військові, постріли, танки. А тут комунальники все чистять, прибирають, поливають. А троянди квітнуть. Я вражений був. Та й зараз, знаю, комунальні служби прифронтових міст постійно працюють”

***

По дорозі Чернігівщиною було багато українських блокпостів. Їхали наосліп, бо не знали точно, де проходить лінія фронту. На останньому блокпосту перед місцем призначення волонтерське авто зупинили, військові там сказали: “беріть номер телефона наш. Якщо ви проїдете, передзвоніть”. Валерій взяв телефон і поїхав.

Дорогою на трасу вийшов чоловік, помітив їх автівку, яка була позначена червоним хрестом. Питає:

- Куди ви?

- На Чернігів, - відповіли волонтери.

- Он бачите посадку: - вказує чоловік, - там колона стоїть приблизно 12 кілометрів. То рускіє. Вони ранком заїхали БТРом у село, перевірили окраїну і повернулися назад.

Тоді Валерій зрозумів, що вони, як то кажуть, “влипли”. Проїхали трохи далі - з повороту виходить жінка. Вона бачить їхнє авто, і стоїть як розгублена, бо не знає, свої це, чи росіяни. Валерій спитав її, де сільська рада. Та почула українську мову і видихнула, каже: от ви вже приїхали, друга хата від повороту.

Волонтерське авто підʼїхало до сільської ради. Там був староста - літній чоловік, і секретарка з повними очима сліз, яка знімала українську символіку зі стін і збирала документи.

Там вже звʼязалися з Черніговом, адміністрація якого сказала, що дороги у місто немає. Бо сильні обстріли, перебиті дороги, практично немає заїздів. Довелося вертатися і проїхати ще приблизно 200 км. Врешті вдалося віддати допомогу в селі Козелець Чернігівського району. Там волонтерів зустріла Олена Борисівна, яка її посада була в селі - Валерій вже не памʼятає.

Слідкуйте за нашими оновленнями у Viber

***

У наступні поїздки все ж вдалося потрапити в Чернігів. Дороги всі були перебиті. Тож машини зʼїжджали з дороги, їхали полем, а потім знов верталися на дорогу. В адміністрацію Чернігова волонтери привозили допомогу, а назад брали з собою людей. Людям було байдуже, в який напрямок їхати і в яких умовах - лиш би виїхати. Люди сідали на сумки в грузовий бус і їхали так прямо до Чернівців. Бо росіяни в їх рідному краї розбивали останні мости, що зʼєднували міста, обрізали всі шляхи та не нехтували стріляти по цивільних авто.

Згодом Валерію подзвонила та сама Олена Борисівна і сказала, що потрібна допомога Ніжину. Тож чоловік вирушив туди. Далі їздили на Сумщину. А з північного напрямку після його деокупації знов переключилися на старі доріжки сходу України, які “обкатували” ще з 2014 року.

На Донеччині волонтери переключилися на допомогу військовим. Оскільки Валерія там вже багато хто знає, то працює “сарафанне радіо” - хтось дзвонить, просить щось привезти. Або чоловік сам набирає і питає, що треба.

“Найболючіше - коли ти приїхаєш, хлопці привітні, кажуть: заходіть, чаю з нами випʼєте. І ти сідаєш, пʼєш з ними чай-каву. А потім їдеш наступного разу - а цих хлопців вже нема”

Зараз волонтер привозить захисникам зарядні станції, відправляє акумулятори, колеса та деталі для авто. Загалом працює виключно за тими потребами та замовленнями, які є у військових. 

Але возить не тільки спорядження, але й домашню їжу. Страви готує його сімʼя, прихожани церкви, небайдужі жителі Камʼянки. Головна умова - готувати як для себе. Щоб все було смачне та свіже. Тому перед тим, як складати та фасувати їжу, страви куштують і перевіряють, щоб не соромно було годувати захисників.

Захисникам готують плов, салати, печуть солодкі смаколики та інші домашні страви. Кожен в цій справі відповідає за свою ланку роботи. Хтось купує продукти, хтось готує машину та все завантажує, хтось слідкує за тим, як готуються страви, а хтось їх безпосередньо готує. Далі все необхідне завантажують у бус, до нього кріплять причеп і вирушають.

Коли приїжджають до військових, кожен теж виконує свою роль. Все має працювати як єдиний механізм, щоб встигнути приготувати вчасно, і вчасно привезти, бо на війні час коштує дорого. Військові кажуть Валерію: ми тут не голодуємо, але дуже приємно, коли цивільні дбають.

Везучи на передову домашні страви, волонтери везуть захисникам та захисницям позитивну емоцію та домашню турботу, даючи таким чином зрозуміти: ми вас чекаємо, цінуємо і хочемо піклуватися.

Коли Валерій повертається на Буковину, то щоразу розуміє, що не може довго сидіти вдома. Відчуває, що тягне назад - до військових на схід. 

Читайте: "Його кандитатуру на перехід в ГУР розглядав Буданов" - історія загиблого воїна з Чернівецької області