Яким був Meridian Czernowitz 2024 - БЛОГ

ДИСКЛЕЙМЕР: Текст написано з точки зору літературного дилетанта, тому не оцінюйте нижче написане як серйозний і вивірений репортаж.

Автор цього блогу - Володимир Сухолиткий.

Ловлячи останні теплі дні літа і період нескінченних фестивалів (з яких, безперечно, найкращим є фестиваль дерунів) у життя чернівчан вкотре, а якщо точно, то в 15те, увірвався фестиваль поетичних читань Meridian Czernowitz. 

Ви точно мали помітити настання цього фестивалю, адже на вулицях, а точніш, на Кобилянській і в районі Бартки, побільшало людей, які говорять про літературу, або роблять вигляд, що говорять про літературу, при цьому попиваючи якесь з тих вин, про які ви могли і не чути, а воно ж існує. Ше й пахне непогано.

Почалася подія із традиційного відкриття у Целанівському центрі, та, зокрема, із промови пана Помаранцева, доволі крутої, між іншим. Надалі того дня були ше події, які я елегантно… пропустив, тому переходимо до вечірньої презентації книги “Деокупація” від Богдана Логвиненка. Я певен, ви могли чути його прізвище, якщо не як того чоловіка, що об’їздив всю Україну зі своїм проєктом Ukraїner, так як організатора концертів гурту “Мертвий півень”(моя повага, якщо ви його знаєте саме таким). Так от, завдяки харизмі пана Богдана та харизмі модераторки пані Євгенії, презентація водночас відчувалася серйозною, що логічно, але і зі вкрапленнями дещо темнуватого гумору, що не може не тішити. Ця робота Богдана присвячена, що логічно, темі деокупації. І це, звісно, історії про жахіття, спротив, та, що характерно, чорного гумору. Що ж до умнового сиквелу, то сам автор вважає, що ця книжка, коли вона вийде, буде іншою, дещо іншого настрою, адже чим довше триває окупація, тим менше знаходимо чогось хоч трохи світлого. Окрім того, автор розповів й історії про проєкт “Незламні місця” (умовні “гімни” міст та регіонів, які були або досі в окупації). Логвиненко розповів, що, наприклад, в деокупованому Херсоні люди активно підходили до команди Ukraїner, бо свого часу бачили кліп з гімном Херсону. Кажучи чесно, від таких історій стає дещо тепліше. Ну і ще там був жарт про те, що один із жителів не розумів, як же Богдан пробився у водії Ukraїner, ого.

Наступний день фестивалю в цій оповіді теж починається ближче до вечора. Вочевидь, щоб залучити більше людей, і отримати більше гро… отримати більш розслаблену атмосферу, в рамках фестивалю ще й наливали різних вин. Перед барткою панувала атмосфера того, що львів’яни, котрим (не)пощастило жити біля площі Ринок, називають вечером п’ятниці.

Якщо ж говорити про заходи, а це було б непогано, то родзинкою цього вечора (для автора цього блогу) стала презентація нової книги Артема Чеха «Пісня відкритого шляху». Сам твір - це вестерн про українця, який завдяки перепетіям долі потрапив в Америку часів громадської війни. А ще в нього є темношкірий друг. Тобто так, це звучить як свого роду “Джанго”, тільки навпаки. Власне, сам автор це й підмічає. Як і модератор Олександр Бойченко, який, на мою абсолютно суб’єктивну та заангажовану думку, є найкращим моментом фестивалю в цілому. Людина ставить розумні питання, при цьому вкидуючи гострі та дотепні жарти й коментарі. Ну і окремим реченням згадаю його абсолютно ідеальний саркастичний тон. Але повернімось до Чеха. Як розповів сам автор, він марив американським континентом ще з дитинства (що в принципі логічно, враховуючи, що Чех виростав у 90-х, коли іноземний контент нарешті прорвався в колишній “рай соціалізму”). Ну і власне, завдяки цьому гоббі і бажанню написати щось про війну, яку вже повністю описали історики, книжка і вийшла. Твір дуже деталізований та цікаво написаний (судячи з того уривку, який прочитав автор).

Продовжуючи тему читань - заключним заходом того дня стали читання нових уривків від Юрія Андруховича у виконанні … Юрія Андруховича. Було смішно і місцями цікаво. А ще зі сцени пролунало слово “дупа” (я називаю це метамодернізмом).

Останній день фестивалю для мене розпочався з публічного інтерв’ю немолодого стендапера Андруховича із Романом Кравцем. Була розмова про літературу, культуру та все це з 1991 року й до сьогодні. Ну і ще в Андруховича розпитували про те, а що ж аудиторія закордоном (так звані вестернери) питают зараз на культурних івентах з українськими митцями. Як і варто було очікувати - інтерес до України у них дещо впав. Загалом інтерв’ю вийшло доволі цікавим і від розмови не пахло гордоном (тобто таким, як і має бути).

Не встиг Андрухович підписати всі книжки, як розпочався наступний захід - презентація нової збірки оповідань Сергія Жадана «Арабески». Сам Жадан долучився онлайн, оскільки зараз зайнятий.. деякими важливішими речами. Модерував презентацію НЕПЕРЕВЕРШЕНИЙ пан Бойченко, тому дійство автоматично стало шикарним. Та що там, в кращих традиціях згаданого метамодерну, розмову з автором пан Олександр розпочав з теми, що дійсно бентежить всю культурну спільноту… з феномену Клавдії Петрівни. Опісля обговорення цієї надважливої теми, розмова пішла в дещо легшому форматі і навіть трохи зачепила нову збірку Жадана. Книга присвячена Харкову (хоча за всі оповідання назва міста майже не згадується) в період війни. Написані оповідки в дусі старого Жадана, з чорним гумором та хитро викрученими описами. Вся презентація пройшла в атмосфері взаємних підколів автора та модератора, і, вочевидь, витягував все останній.

До речі, якщо ви після описів захотіли подивитися описані вище події в записі, то така можливість є. Зайдіть на офіційну сторінку Meridian Czernowitz у фейсбуці.

Останнім заходом цьогорічного фестивалюю став літературний вечір Ігоря Померанцева та НЕЗРІВНЯННОГО Олександра Бойченка. Для довідки - Ігор Помаранцев вже не молодий, але за своє життя встиг попрацювати на радіо чимало років, пописати чимало прози й не тільки, та й в цілому бути харизматичним й зараз. Розмова цих двох відчувалася як дуже хороший випуск якогось вечірнього шоу по типу шоу Джимі Кіммела або Конана о Браяна. Щоправда є один мінус - ви це ніде не подивитесь, бо це було виключно офлайнове дійство. (Так би мовити переваги для тих, хто не полінився прийти на фестиваль ногами).

Якщо ж говорити про загальні враження від фестивалю - то мені, як людині, яка не те щоб знається на літературі, було цікаво. І не тільки через НЕПЕРЕВЕРШЕНУ ПОДАЧУ Бойченка, а загалом. Дійство вийшло різностороннім, доволі серйозним, але й не без гумору. Звісно, якби я таки наважився ще й пити під час фестивалю, то емоцій було б ще більше, але я вирішив оцінити п’ятнадцяті міжнародні читання більш-менш тверезо. Ну і власне.. насамперед хочеться подякувати всім тим, завдяки кому фестиваль вже втретє можливий під час повномасштабного вторгнення. І тим авторам, які не змогли долучитися до події, бо зараз мають дещо важливішу місію (захищають Україну). А що до самого фестивалю - було класно, чекаю наступного року.