«Живу музикою і несу рідну пісню»: чернівецький вуличний музикант родом із Маріуполя про творчість, благодійність та роль митця під час війни

Вуличний музикант з Маріуполя розповідає про творчий шлях, участь у благодійних акціях та роль мистецтва під час війни.

Професійний вуличний музикант третьої хвилі Даня Граф (Яшин), родом із Маріуполя. Свого часу він навчався в Харківському університеті імені Каразіна, а нині є студентом історичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Жартома каже, що тепер він уже справжній “федьковець”.

У Чернівцях Даня живе вже три роки — у студентському містечку, де, за його словами, відчуває себе як вдома. Місто йому до душі: подобається атмосфера, люди, спокійний ритм життя. За цей час хлопець встиг знайти багато друзів, розвиватися творчо та професійно.

Його день проходить у звичному, але насиченому ритмі. Зранку — пари в університеті, після яких він зазвичай проводить час з однокурсниками, п’є каву, обідає, працює за ноутбуком. А вже ближче до вечора виходить на вулиці Чернівців співати — те, що для нього є не просто роботою, а частиною життя. У перервах між виступами він знімає відео для своїх сторінок у соцмережах, ділиться музикою та настроєм із людьми. “Живу, розвиваюся, працюю, і не жаліюся”, — каже Даня.

“Чернівці мене тримають, але я ніколи не забуду звідки я родом”

Даня каже, що з кожним роком усе більше відчуває: Чернівці стали для нього особливим місцем, частинкою, яку вже складно відокремити від себе. Колись він натрапив у соцмережах на фото військового рюкзака з написом: «Де кинув рюкзак — там і дім». Ця фраза, зізнається музикант, глибоко його зачепила, бо для нього дім — це не лише конкретне місце, а стан душі, відчуття, що ти на своєму місці.

“Є такі міста, які мене тримають, — каже він. — І Чернівці — одне з них”.

Попри це, Даня не забуває, звідки родом. Він народився в Маріуполі й прожив там до п’ятнадцяти років, потім довго мешкав у Харкові, де навчався і формувався як особистість. У різний час доля заносила його й в інші міста України — Івано-Франківськ, Коломию, Закарпаття, Луцьк, Хмельницький. З кожного місця він виносив щось своє: нові враження, спогади, знайомства. “У Франківську жив місяць — просто приїхав, подивився і зрозумів, що мені там добре. Так часто буває — знаходиш куточки, де хочеться залишитися хоч на трохи. Де б я не був — у Харкові, у Чернівцях, у горах — я свій. Я українець. І це головне”, — говорить він.

Пошук себе

Кілька років тому Даня був зовсім іншим — у постійному пошуку себе. «Є такий період, коли ти, як браузер з відкритими вкладками, пробуєш усе підряд», — каже він.

Спочатку хлопець вивчав історію — і досі навчається на історичному факультеті, хоча не впевнений, що це його головне покликання. Паралельно відкрив для себе каву: понад чотири роки працював у кавовій сфері, керував закладом і сам смажив зерно. «Я кавоман до кісток», — зізнається Даня. Перед війною мав влаштуватися на роботу у кавовий цех, але плани зруйнувало вторгнення.

Він також пробував себе в театрі, хоча, жартує, “там треба вчити тексти, а я цього не люблю”. Натомість нещодавно знявся у фільмі Івана Даніліна «Будучність України», прем’єра якого відбудеться зовсім скоро.

У Харкові Даня писав вірші та виступав на літературних слемах — поетичних батлах, де можна навіть виграти гроші. Проте зрозумів, що поезія — не його шлях. Захоплюється філософією та шахами, вважаючи, що ці заняття допомагають краще зрозуміти життя.

«Мабуть, саме Чернівці зробили з мене музиканта, — підсумовує він. — Я вдячний цьому місту, людям і Володимиру Івасюку, завдяки якому вірю в силу української музики».

Початок шляху та особистий зріст вуличного музиканта

У Чернівцях музика стала для Дані справжньою частиною життя зовсім випадково. Тоді він працював у кав’ярні Raf Coffee й у свій вихідний прогулювався вулицею Кобилянської. “Бачу, стоїть хлопець, грає на гітарі. Підходжу, даю йому 50 гривень і кажу: Саша, можна я візьму гітару й зіграю?” — згадує він.

Даня заграв — і навколо почали збиратися люди, плескати, кидати гроші. “Я дивлюсь, у Саші вже повний чохол. І тоді я відчув натхнення, фідбек, задоволення. Подумав — мені треба робити те саме.”

Повернувшись, він поговорив з адміністратором кав’ярні — “Дядя Діма, творча людина, теж з істфаку”. Той посміхнувся і сказав: «Добре, я тебе звільняю». Так Даня залишив роботу й через місяць почав грати на вулиці.

“Починав із простої гітари й чохла, а зараз маю апаратуру, навички, знайомства. І все це — щоб дарувати людям у ці несолодкі часи трохи позитиву. Я живу цим і співаю цим.”

Перехід від перших вуличних виступів до регулярних виходів на сцену для Дані став справжнім викликом. “Перші виступи… це було, звісно, до мурах. Я переживав, думав, що роблю щось не так. Але, напевно, так у кожного, хто тільки починає”, — згадує він.

З часом страх минув, а вулиця стала для нього майже домом. “От у центрі Чернівців я вже як удома — приходжу, всі мене знають, я не парюся, просто співаю. Вулиця — це тепер моя сцена.”

Втім, великі виступи, каже Даня, мають зовсім іншу енергетику. Ще до повномасштабного вторгнення він грав у харківському рок-гурті «Інверсія», де виконував українські хард-рок композиції. “Цей досвід допоміг мені трохи легше адаптуватися, але сцена все одно завжди стрес. Іноді мікрофон не працює, іноді хтось п’яний лізе на сцену — буває всяке. Це будні артиста.”

Та з часом, каже він, усе стало природним. “З кожним виступом з’являються навички, щось відпрацьовується автоматично. Звісно, я все одно хвилююся, але без стресу не було б розвитку.”

Писати власну музику Даня вже почав, хоча поки не поспішає показувати її широкій публіці. “У мене є пару пісень, але я їх поки що не показую. Мені зараз по кайфу просто грати на вулиці, це для душі”, — каже він.

Хлопець зізнається, що поки не сприймає свою творчість надто серйозно — хоче спочатку зібрати аудиторію й вирости як вуличний артист. “Я хочу набирати слухачів, перейти на новий рівень, як це роблять київські чи львівські музиканти. Беру приклад і з них, і з ірландських, і з американських виконавців.”

Попри скромність, у Дані є чітке відчуття напрямку:

“Я знаю, куди рухаюся — по музиці. Артисту потрібні люди, які його слухають. Від цього приходить кайф і відчуття, що ти робиш щось потрібне.”

Поки що його аудиторія невелика, але він не поспішає: “Головне — робити. Навіть коли важко чи депресія, все одно треба йти вперед. Бо якщо не обираєш ні труднощів, ні радості — це вже не життя. А я не предмет, я людина.”

Найголовніша підтримка та мотивація

За останній час для Дані особливим став виступ разом із барабанщиком Пашею Банаром. “Я знайшов барабанщика, ми з ним вдвох граємо, і я такий, вау, це прям щось.”, — каже він.

Ще одним знаковим моментом став виступ на День народження Володимира Івасюка в музеї разом із Ларисою Маркуляк. “Ми співали пісні над морем, і це було щось неймовірне. Пані Лариса підійшла до дуету дуже відповідально, і він вийшов ангельськи чудовий. Це був справжній творчий вечір, я відчув, що можу себе показати”, — ділиться Даня.

Великий вплив на його розвиток мали кілька людей, серед яких Дмитро Васильович Павлюк та відомий чернівецький вуличний музикант Лесь Маркс. “Діма Павлюк мене увесь час рухає. З самих перших днів він каже: «Зараз вийде, Даню».”, — пояснює музикант.

Особливим досвідом став і перший концерт у ДК, який організував ЦКІД. “Я приїхав, варив каву на базарі, а мені кажуть: «Концерт у ДК». Я такий, вау. Це було неймовірно, усі телевізори, журналісти — я так розчулився”, — пригадує він.

Даня зазначає, що завдяки таким зустрічам познайомився з Павлом Дворським, який підтримав його словами: «Неси рідну пісню». “Я не співаю чужі пісні, все, що роблю, — для України, для українців. Я лише своє рухаю, своє несу”, — підсумовує він.

Діяльність у  центрі “ЯМаріуполь” 

Даня розповідає про свою діяльність у центрі «ЯМаріуполь», який підтримує маріупольську громаду у різних містах України. “Ми в кожному місці тримаємося громадою. Ми багато всього робимо: збір на ЗСУ, маскувальні сітки, підтримка ветеранів. Тут є юридична, гуманітарна, психологічна та адміністративна допомога. Гуманітарну підтримку досі отримують усі маріупольці”, — каже він.

Крім цього, центр організовує майстер-класи, концерти та ярмарки. “У 2023-му ми проводили концерт у парку Шевченка, великий ярмарок. Ми показуємо чернівчанам, що робимо багато для перемоги, для благополуччя громади”, — додає Даня. Центр також займається навчанням дітей, англійською, йогою, а в інших містах надає ще більше послуг: пральні, швачки, манікюр, стрижки.

За словами музиканта, важлива роль центру — допомагати вирішувати щоденні проблеми маріупольців. “Моя бабуся, наприклад, інвалід, їй важко в ЦНАП. У нас адміністратор допомагає вирішувати такі питання. Якщо звертається маріуполець, я теж допомагаю — контактуємо знайомих музикантів, художників, митців, координую культурні події, і все виходить класно”, — розповідає він.

Даня зізнається, що навіть планував працювати в центрі, але не встиг: “Я зробив файне резюме, друг-дизайнер допоміг, але поки робив, уже взяли іншу людину. Проте я й так активно допомагаю і відчуваю себе частиною цієї команди.”

Участь у акціях та підтримка військових

Даня розповідає про свою участь в акціях на підтримку військовополонених. “Я ходив на ці акції, але це було десь рік тому. Мене запрошували, і я приходив. Я така людина трошки мрійлива, не завжди встигаю на всі заходи, але зараз мені зручніше приходити о третій годині, тож буду частіше брати участь”, — каже він.

Під час останньої акції він грав на гітарі і співав військові пісні. “Я пограв, і побачив, що це в тему. Є дуже багато військових пісень, і це треба популяризувати, бо мало хто знає про ці заходи. Наприклад, у Франківську кожну неділю проходять концерти, і там про це більше говорять”, — пояснює музикант.

Даня підкреслює, що для нього важливо підтримувати українців у полоні: “В Україні стільки наших у полоні, і Маріупольців це болить. Це не треба забувати. Я граю, радую людей, але мені, як українцю, хочеться допомогти, чим зможу. Багато чим не можу, але можу поспівати, попрацювати руками, щось погрузити.”

Даня вважає, що музика відіграє важливу роль у підтримці людей під час війни. “Є патріотичні військові пісні, які я співав на акціях, і звичайні пісні. Коли я приїжджаю до військових, у госпіталі чи просто, їм потрібна розгрузка, спілкування, відпочинок. Тоді я співаю не завжди військові пісні”, — пояснює він. 

Водночас, додає музикант, коли до нього приходить військовий, він переходить на відповідну композицію: “Я припиняю будь-яку гоптацацьку пісню і співаю військову. Звичайні пісні допомагають людині відпочити, а патріотичні — триматися, вірити.”

Чому творчість та культурний розвиток надзвичайно важливі під час війни?

Особливо для Дані важливо, що спів об’єднує людей. “Спів продовжує життя, особливо тут на Буковині, де всі співають. Кожен підтримує тебе своїм голосом, в ноту чи не в ноту — і це дуже класно. Це трохи мене рухає.”

Даня вважає, що митці сьогодні виконують надзвичайно важливу роль для суспільства, особливо під час війни. “Я задумувався, чому великий мистецький бум виникає, коли є якась проблема. Період української революції, розстріляне відродження, Друга світова, дисиденти — людям потрібно на щось чіплятися, їм потрібно своє”, — пояснює він.

За його словами, це стосується не лише митців, а й істориків чи інших фахівців: “Якщо історик дивиться на ситуацію з точки зору українців, це допомагає людям знаходити свою атмосферу. Головне — це своє. Якщо немає свого, немає підґрунтя, на якому можна будувати нове українське.”

Даня наводить приклад власної діяльності: “Навіть виконання старих пісень має значення. Я взяв джазову пісню «Троянди на пероні», зараз люди її слухають, відкривають для себе нових виконавців. Хтось підійшов і сказав: «Я послухав і тепер слухаю Гнатюка». Це класно! У кожного має бути своє, а не чуже. Коли багато чужого, живеш у дивній симуляції — і це неприємно. Раніше я постійно шукав щось своє в чужого, і це не давало задоволення.”

Для Дані мистецтво — це не просто творчість, а спосіб створити підґрунтя для національної ідентичності та підтримати людей у важкі часи.

Голос покоління - ті, хто не бояться бути щирими

Даня розповів про те, як би він визначив свій власний “голос покоління”.

“Здається, голос покоління — це Андрій Кузьменко, Скрябін, але це старше покоління. Танок на майдані, Малюк Фінь, Мур. У дитинстві для мене це були Скай, Моторолла, Діджей Топольський, який воює ще з часів АТО і все одно виступає”, — каже він.

Особливо музикант виділяє тих, хто щиро відображає реалії сучасного життя. “Джері Хейл робить щирі пісні у мейнстрімі, про костюми, кабаре, жартівливі теми — геніально. Артем Півоваров, Міша Правильний пише про те, що актуально для людей: тоталітарні діди, президента, мовні питання, філософські проблеми. Шмальгаузен — поетичний, унікальний, теж впливає”, — пояснює Даня.

Він підкреслює, що справжній голос покоління не претендує на це: “Оце люди, яких я бачу голосом покоління. Вони не заявляють про це, так само, як будь-яка людина, яка стає голосом покоління. Але їхня музика та слова впливають і залишають слід.”

“Хочу заспівати у Донецьку”

Ми запитали про що б хлопець хотів заспівати в день, коли Україна стане остаточно вільною.

“По-перше, хочу, щоб це було в Донецьку, щоб звучала «Червона рута». По-друге, заспівав би якусь свою пісню. І, по-третє, наш гімн — він вже 150 років лунає, хай його буде й надалі чутно.”

Він додає особисті деталі: “Я був у Донецьку в 2012 році, хочу ще раз побачити українські прапори. Звісно, хочеться побувати вдома в Маріуполі, сходити на море, поїсти чебуреки і рибу — хоча я її не дуже люблю, але якщо повернусь, змушу себе.”

 Авторка: Марія Мотуз