На відміну від збройних сил, у прикордонників, котрі несли службу на сході країни, провели ротацію. Відтак всі 50 службовців Чернівецького прикордонного загону, з яких сформували збірну мобільну прикордонну заставу і ще на початку березня відрядили охороняти державний кордон на Луганщині та Харківщині, цієї неділі повернулися до Чернівців. Замість них охороняти рубежі поїхали 120 прикордонників.
Як пише Погляд,
Про всі жахіття, які їм довелося бачити, чоловіки своїм рідним не розповідають, бо, кажуть, щойно буде потреба, без вагань поїдуть на Схід знову, тож бережуть їхні нерви. А поки що мають 10 днів відпустки, після якої повернуться до виконання своїх обов’язків у загоні.
Старший прапорщик Чернівецького прикордонного загону Андрій Вориняк – один із тих, хто останні три місяці провів у відрядженні на сході країни. Він був одним із перших, хто добровільно записався до лав прикордонників, з котрих формували мобільну групу. Каже, просто не міг вчинити інакше, бо діяв не тільки через те, що охороняти кордони – його обов’язок, але й за покликом серця.
– Доки все це не закінчиться, маю бути там. Тож щойно відбудеться наступна ротація – проситимуся на Схід знову, – каже прикордонник.
Андрій пригадує, перш ніж поїхати у відрядження, пройшли серйозну підготовку у Великомостівському прикордонному загоні. Довелося пригадувати всі бойові навики у стислі строки, окрім того, вправлятися у стрільбі з усіх видів зброї, котрі є на озброєнні у прикордонної служби. Додаткову підготовку проходили у Черкаському прикордонному загоні.
Річ у тім, що останніми роками навчання серед прикордонників майже не проводили, ба більше – озброєні були лише травматичною зброєю. Бо ж хто міг передбачити, що трапиться щось подібне – брат піде на брата. Та й фінансування було просто мізерним.
– Коли їхала наша група, загін максимально забезпечив нас всім необхідним – починаючи від зброї до бронежилетів. Першим нашим місцем дислокації був населений пункт Миколаївка на Харківщині, за десять кілометрів від українсько-російського кордону. Були відверто шоковані тим, як на нашу появу відреагувало місцеве населення. Вони вирішили, що ми – «бандерівці» і «правий сектор» і приїхали їх розстрілювати. Одне слово, російська пропаганда зробила свою справу. Відтак встановлення контакту з місцевими у перші дні нашого перебування там стало практично головним пріоритетом. Довіру у людей відновлювали крок за кроком – допомагали тамтешнім ветеранам по господарству, мій товариш по службі Юрій Ткач допоміг налаштувати комп’ютери у місцевій школі. А ще ми посадили сад, аби про нас пам’ятали. Зрештою, люди почали розуміти, що далеко не все, про що їм розповідали по телевізору, є правдою.
Коли їхали маршем через Полтавщину та Черкащину, були вражені підтримкою населення – вони підходили, дякували, пропонували допомогу і запитували, що нам потрібно. Не кажу вже про буковинців. Неподалік Рингача на Хотинщині одна із наших машин поламалась, місцеві автомеханіки не тільки відремонтували її безкоштовно, не взяли навіть грошей за запчастини.
У Миколаївці пробули до 20 травня, після чого група прикордонників отримала наказ передислокуватися на Луганщину, а саме у селище Розсипне (відділ прикордонної служби «Троїцьке»), що приблизно за 200 кілометрів від Луганська. Спершу здалося, що місцеве населення не тільки не хоче нас бачити, але й взагалі налаштоване вороже. Проте потім ми з’ясували, що тамтешні люди вже так втомилися від постійної стрілянини поблизу їхніх домівок, що єдине, чого вони хочуть тепер – миру. Вони більше не кажуть, що хочуть до Росії, їм просто треба, щоб більше не стріляли. До речі, чимало місцевих навіть зголосилися нам допомагати – вони разом із нами стояли на блокпостах і підказували, хто місцевий, а хто чужинець.
Луганщина тепер – найгарячіша точка на мапі України. Зараз там стріляють найчастіше. Після того як терористи розстріляли Луганський прикордонний загін та захопили кілька пунктів пропуску, величезна частина державного кордону опинилася оголеною. Коли ми проїжджали попри ці пункти, кілька блокпостів взагалі були порожніми. Зараз багато звинувачують прикордонників у тому, що вони пропустили через кордон чужинців, та ми усіма можливими силами намагаємося його охороняти. Та робити це дуже складно, зважаючи на те, що на 44 кілометри кордону – тільки 4 інспектори прикордонної служби. Нам не вистачає ані людських ресурсів, ані матеріальних. Сподіваюся, після всіх цих подій державну політику у цьому напрямку переглянуть.
Чимало розмов нині точиться довкола необхідності запровадити у областях, які включено до зони дії АТО, воєнний стан. Вважаю, що доцільність цього сумнівна, адже не допоможе, а навіть, навпаки – спричинить до загострення конфлікту і ще більше розлютить місцеве населення.
Щодо бойового настрою, власне, особового складу, то, ясна річ, було дуже важко. Були випадки, щоправда, не серед наших чернівецьких прикордонників, нервових зривів. Так через це додому відрядили прикордонника із Львівського загону. Це і не дивно, адже ми перебували у постійному нервовому напруженні, навіть спати доводилося зі зброєю у руках, у бронежилетах та, часом навіть не знімаючи берців. Хлопці навіть уві сні кричали «до бою!». І, мушу сказати, було страшно. Не страшно за таких умов тільки дурному. Особливо важко було чергувати на блокпостах вночі, бо ж довкола темно і небезпека могла прийти звідкіля завгодно. Всі, хто був там і повернувся, є безперечно, героями, бо щоб витримати таке, потрібно бути дуже сильним духом.
Якось неподалік нашого наметового містечка затримали трьох чоловіків, які шпигували, фотографували нас. Після проведення дізнання, виявили, що вони є росіянами і мали завдання вивідати, скільки нас, як розташовані, що маємо на озброєнні та скільки.
Багато залежить від керівництва групи. Нашою третьою мотоманевреною групою «Леви» командував полковник Костянтин Безпалько. Він підтримував всіх, діяв як психолог і увесь час йому вдавалося розрядити обстановку. З розумінням ставився до проблем і потреб людей. І якщо комусь потрібне було відрядження за сімейними обставинами, сприяв цьому.
Після повернення нам дали десятиденну відпустку. Мені вже третю ніч сниться, що я воюю в окопах. Окрім того, переживаю за наших хлопців, котрі зараз змінили нас на посту.
