«Суть речей»: Журналіст не може бути військовим, бо він стає учасником конфлікту. Наша зброя - це мікрофон, слово і голова

Друкопис програми „Суть речей” на радіо Станція 103.2 ФМ від 4 червня 2015 року.

 Тема: Зміни в журналістиці через події в країні. 

 Запрошені гості: журналісти Тетяна Таран та Галина Єреміца.

 Ведуча: Людмила Григорчук

Людмила Григорчук: Галю, як тебе змінила ситуація в країні? Журналісти змушені підлаштовуватися під події?

 Галина Єреміца: Звичайно, ситуація і та, що є на сході України, я маю на увазі війну, і  на Майдані. І ми, журналісти, тепер розуміємо, що ми можемо змінювати країну, ми можемо впливати на це і далі від цього нікуди не дінешся. І ти як журналіст, тепер знаєш, що ти не просто маєш доносити якісь новини, але й впливати на ситуацію.

 Людмила Григорчук: Які новини людей зараз цікавлять?

 Галина Єреміца: Вся увага прикута все таки до війни. Тому що ми не можемо бути впевненими, що ця війна не прийде на Буковину Люди залякані, вони як правило, не отримують цієї інформації, або однобоко, як на сході, він російських ЗМІ, і це не правда. А наші – дозовано отримують цю інформацію. Люди питають постійно, що там насправді на сході  відбувається, тому що я там часто буваю і бачу правду, а люди інформації від  ЗМІ не довіряють, так кажуть.

 Людмила Григорчук: Ми винні в цьому?

 Галина Єреміца: Я б не сказала, що ми винні, як на мене, тут винні всі, зокрема, інформаційна політика держави, хоч у нас працює міністерство інформаційної політики, але поки що досить кволо  воно працює, як на мене. І тому що все таки є редакційна політика каналів, яка тим чи іншим чином змушує журналістів показувати те, що хоче власник. Це те, що я бачу.

 Людмила Григорчук: Тебе хтось змушує показувати певні речі?

 Галина Єреміца: Мене ні, слава Богу. Я говорю про великі канали, потужні медіа, центральні канали.

 Людмила Григорчук: А що ти бачиш? Яку різницю? Між тим, що пишуть ЗМІ і що там коїться насправді?

 Галина Єреміца: Найбільша різниця, звичайно, в цифрах, які подають про жертви. Ця кількість є в енну кількість разів більша, ніж подають ЗМІ. Звичайно, треба бути загартованим, готовим до цього психологічно, те, що зробила зі мною війна, і Майдан. Ми по іншому сприймаємо інформацію і про жертви, і про поранення,. А от бабуся, якщо чує про всі ці втрати, і вона має онука, якого можуть забрати до війська, то вона не так сприймає це спокійно

 Людмила Григорчук: Ми змінюємо бачення людей до подій?

 Тетяна Таран: Як на мене загалом, журналістика зараз має бути як дзеркало. Все, що відбувається навколо нас, ми віддзеркалюємо. Як це відбувається, що ми хочемо віддзеркалити – те подобається, чи це не подобається, чи це редакційна політика, то й виходить така інформація, на яку тебе редактор послав, або така тема, яка тобі подобається.

 Людмила Григорчук: Але чи треба доносити правду, наприклад про втрати, смерті, поранення? Ми людей психологічно давимо?

 Тетяна Таран: Можливо і правда. Я сама дійшла до того, що потрібна внутрішня цензура. Дійсно, треба думати, яку інформацію ти людям даєш, ситуація нестабільна. Говорять, буде третій майдан, не буде, чи він потрібен. Журналістам треба бути дуже і дуже обережними, яку інформацію подаємо. Бо ми бачимо, що був Майдан, люди збурилися, це добре, але чи потрібен ще один Майдан, до чого він може привести – не знаємо. Може бути ще гірше. Тому треба бути обережними, що ми кажемо людям, щоб не збурити ні до чого. Така моя думка, така моя позиція як людини, як журналіста, як громадянина.

г2

Людмила Григорчук: Розкажи трохи про себе? Як ти опинилася на сході України?

 Тетяна Таран: Останнім часом я працюю в Чернівцях, в місцевому виданні журналістом, а перед тим я була на фрілансі, працювала з громадськими організаціями на інформаційному моніторингу. В Криму була, коли в них псевдо референдум відбувся. А на сході я мала бути прес-секретарем в батальйоні «Луганськ 1», як виявилося в штаті такої одиниці в них нема. Мала бути психологом. Поки очікувала своєї посади, 2 місяці я була рядовим міліціонером. З точки зору журналіста, я вважаю, що це дуже добре. Я побачила з середини, як люди живуть, як військові живуть. Там дуже важко бути журналістом і військовим кореспондентом. Навіть своїм зі своїми. Військові дуже обережні з журналістами, навіть дуже грубо зупиняють, їм зайві очі не потрібні взагалі. Десь я їх розумію, десь вони мають розуміти нас і суспільство, яке потребує інформації. Була в Сєверодонецьку, мене на блокпости не випускали, мотивуючи тим, що я дівчинка. От 2 місяці я там пробула. Це кінець листопада минулого року, початок лютого – цього року. Військових дій я особливо не бачила. Я їх чула. В Сєвєродонецьку на той момент було 4 блокпости. Я вже можу це говорити, бо зараз там ситуація змінилася. Перші три дні, коли чуєш ті Гради, міни, то дійсно страшно. Потім до цього звикаєш. Навіть увечері родичі дзвонять, питають чи стріляли, то я вже казала, що навіть не звертала увагу, стріляють чи не стріляють. Звикаєш до цього. Але коли я вже звільнялася, то поїхала до наших чернівецьких хлопців на крайній блокпост, попрощатися перед від’їздом. То таксист не схотів туди їхати, казав, що там стріляють і він не поїде. Там був ще один військовий, який звільнився, з нами їхав, то упросив таксиста, ми поїхали. То на той момент там справді було тихо. Коли проїхали блокпост, то я нічого не чула, але хлопці казали, що там стріляють постійно. Зідзвонювалися з бази з хлопцями з блокпоста, то казали, що стріляють.

 Людмила Григорчук: Для тебе, як журналіста, як там все виглядало? Там справді війна, з розвитком?

 Тетяна Таран: Знаєш, навіть у дні затишшя, ти дивишся, як себе поводить командування. Вони на «стрьомі», тоді розумієш, відходити треба чи наступати. В Новорічні свята ми взагалі були в стані посиленої готовності, активності, нас піднімали о 4 ранку постійно, перевіряли. Постійно були готові. Іноді, коли командування від’їжджало в Київ, в Міністерство, то розумієш, що все спокійно, ніякої небезпеки не буде. Вони знають більше. Серед бійців, теж мені було цікаво поспостерігати настрої, навіть десь впала в апатію, зараз я не можу собі цього дозволити, як журналіст. Хтось зневірений, хтось не довіряє державі. На той момент багато хто був готовий до 3-го Майдану, такі настрої там були, але це зимою. Зараз як там, не знаю.

Людмила Григорчук: Не підтримуєш стосунки зараз зі своїми колегами?

Тетяна Таран: Списуємося, вони на блокпостах там стоять, вони заспокоюють, що все добре, але коли читаєш якісь новини, що на Луганщині хтось поранений і вбитий, то дух спирає, думаєш про хлопців, яких ти знаєш. Про всіх, звичайно думаєш, але за тих, кого знаєш особисто переймаєшся ще більше, це емоційне таке переживання забарвлене.

Людмила Григорчук: Галю, з твоїх друзів, які були з тобою на Майдані, їх багато зараз на сході України?

Галина Єреміца: Так, багато, я намагаюся підтримувати з ними зв’язок, але не завжди це вдається, бо вони постійно переміщуються та й дзвонити страшно, боїшся, що зателефонуєш невчасно, і там десь просвистить куля. Я беру слухавку і постійно думаю, чи треба це робити. Треба бути дуже обережним.

Людмила Григорчук: А хлопці відкриті з тобою? Говорять правду?

Галина Єреміца: Як журналісту, вони намагалися не говорити правду, бо їм забороняли спочатку. Зараз трохи ситуація покращилася, я спостерігаю тенденцію, вони стали відкритішими, але є табу, те, що вони не можуть говорити, але дуже часто я з журналіста перетворююся на їхнього однодумця, колегу, їхнього друга, і тоді я отримую більше інформації, але неофіційно, звичайно, і це також є проблемою, але ти можеш собі намалювати картину, звичайно, на камеру або диктофон, вони не говорять, лиш бачать - все, ступор. А просто в спілкуванні можна отримати багато інформації.

Людмила Григорчук: Як ти ділиш себе людину і журналіста?

Галина Єреміца: Я не перестаю бути журналістом. Але до мене ставляться вже інакше, коли знають, що я журналіст.

 Слухач. Івар. Чому люди залишаються там, в тих селах, де ведуться обстріли? Чому вони там залишаються, з дітьми? І ще одне, чи повинні журналісти вести так званий супровід тих дітей, які потрапляють до лікарень, щоб дітей по пільгових категоріях обслуговували?

 Тетяна Таран: Місцеві мешканці вже звикли. Це психологія українців, звикають до всього, чомусь. Чому я завдячую Майдану, що люди піднялися, звикали, звикали і не витримали. Там залишилися старі люди, хворі, немічні, які не можуть виїхати і не мають куди. Вони звикли до обстрілів. Якось після обстрілів Золотого, ми везли дітям іграшки. Там у них було свято і ми подивилися, що там не все так погано, як говорили, вони не голодні, діти нормальні бігали, в костюмчиках, у них було свято. А місцеві, там є і такі, яким все набридло, що вони зупиняють нас і дякують. Якось ми йшли дівчата по дорозі, нас зупинив чоловік і дав нам 50 гривень і сказав, щось собі купіть. Ми звичайно, відмовлялися, казали, що у нас гарна зарплата. Але він доброзичливо поставився. А є інакші ставлення…

Галина Єреміца: Тут є проблема. Українським журналістам, нам, які живуть на мирній Україні, ми не можемо потрапити на окуповані території. По-перше ризик великий, а по-друге, не пускають. Не те, що вони не хочуть, але знову ж таки, якщо брати тих журналістів, то ми знаємо, що вони покажуть. Тут треба виходити з тієї ситуації, що журналіст має бути нейтральним. Треба, щоб нам також дозволили там працювати. Бо не можемо подати інформацію, висвітлити, бо не можемо туди потрапити. А цей супровід потрібен, бо перед камерами люди ведуть себе по-іншому і роблять більше.

Людмила Григорчук: То як журналісту зараз підлаштуватися під цю ситуацію? Люди нас також ділять, є видання, яким люди довіряють, а є такі, з якими не хочуть спілкуватися.

 Галина Єреміца: Це залежить від того, де ти працюєш. В якій зоні. Я можу порівняти, бо я була на території так званої ЛНР. Там ти працюєш зовсім по-іншому, там ти так ризикуєш, але ти готовий до цього. Якщо ти не готовий  брати на себе цей ризик, то ти туди не потрапиш. Я це довела своїм прикладом. Використовуючи апаратуру, яка потрібна журналісту, не можна там працювати. Можеш спілкуватися з людьми, але не видавати себе, що ти журналіст. Ти маєш бути обережним. Там, де я була, я була в їхньому таборі ЛНР. Там була кухня, чай, кава, трохи схоже, як у нас на Майдані було. Борщ був, як у нас на Майдані взимку. Коли ти пройшов всі ці точки, то ти багато інформації маєш, я навіть ввімкнула в кишені диктофон, я поспостерігала, як жіночки дивилися Лайфньюз. і як вони раділи, що ополченці захопили аеропорт. То вони тішилися, що наші перемагають, це було скажена радість. Мені було це важко зрозуміти, було неможливо зрозуміти

 Людмила Григорчук: Ти себе не видала?

 Галина Єреміца: Так. Але важко, бо може хтось подзвонити, бо і мова відповідна, і допомагають такі речі, які приходять з досвідом. Маленькі хитрощі, навіть жіночі. Зараз це вже десь узаконено, я проходжу багато тренінгів і нам інструктори доводять, якщо ти їдеш на схід, бери з собою цигарки. Так, це шкідливо, мінзоров’я попереджає, але це налагоджує комунікацію, навіть з бойовиками. Так було у мене, коли я була під Луганськом, чекала акредитацію. стояла з тими чоловіками з калашами, але коли куриш, то спілкуєшся на якісь різні теми, стаєш своєю людиною. Є багато дрібничок, які допомагають працювати у тій неможливій зоні.

 Людмила Григорчук: То як дотриматись тієї рівноваги? Сказати правду, але нікого не налякати?

 Галина Єреміца: Я не знаю, чи читали в так званій ЛНР мій матеріал, але мені було легше, коли ти не маєш лейбла, коли ти маєш мітку 5 канал, чи буде який інший, то тебе пізнають. Навіть коли ти представляєшся працівником якогось видання, яке не знають, то тобі легше, бо тебе не знають, вони не знають ні політики, ні про що ти пишеш. Ні про кого ти пишеш, і кого ти підтримуєш. Я всім пояснюю, я на жодній стороні не перебуваю, я нейтрал, я між вами.

 Людмила Григорчук: Що буде з того всього?

 Галина Єреміца: Тут прогнозувати, що буде, не беруться навіть військові експерти. Це все залежить від центральної влади, від командирів, бо я чую дуже багато критики від хлопців і вона конструктивна. То дали не той наказ, то взагалі його не дали, то невчасно, то йдіть вперед, то відступайте, демілітаризація. Дуже багато незрозумілих речей. Хлопці у цій ситуації як у глухому куті, вони не знають, що робити і це призводить до порушення дисципліни, всі це знають, що хлопці і спиваються. Бути на крайньому блокпості і пити – це ненормально, бо в будь-який момент можуть напасти. У хлопців дуже порушена нервова система, психологічно це дуже важко.

 Людмила Григорчук: Взагалі події на сході, Таню, вони змінили тебе як людину і як журналіста, зокрема?

 Тетяна Таран: Можливо змінили. Я для себе зрозуміла, що якщо треба буде – я буду стріляти, хоч раніше вважала, що цього робити не зможу. А як журналіст я зрозуміла, що я за цензуру, в певній мірі, яка має підтримати державну цілісність. Я маю на увазі, що треба менше емоцій. Журналісту треба бути як робот, як дрон. Спостерігаєш, пишеш і все. Навіть трупи, зірвані хати, знову ж таки, порівнюючи новини Майдану, Криму, АТО, дивишся, читаєш… то бачиш своїми очима не так. Там не так страшно, не так емоційно, не так забарвлено тим жахом. Навіть спокійніше в тих місцях, ніж ти бачиш по телевізору.

г3

Людмила Григорчук: Але та інформаційна війна, яка тривала скільки років і досі впливає на людей, її якось треба протидіяти?

  Тетяна Таран: Я спостерігаю, що зараз саме це і робиться. І якщо раніше щось обурювало, щоб намагалися дозволити, то тепер вже ні. Це правильно, це еволюція. До чогось ми прийдемо. І навіть ті події в Криму, які відбулися, і на сході, можливо я скажу цинічно, але це добре для України, я сподіваюся ми все повернемо і це буде наша помилка, яку ніхто не повторить з наших нащадків.

 Людмила Григорчук: Тобто ми жертвуємо зараз заради майбутнього?

 Тетяна Таран: Так. Так і буде

 Людмила Григорчук: А що з журналістикою? Військової журналістики в нас не було. Але не зважаючи на все це , журналісти зараз працюють в гарячих точках.

 Тетяна Таран: Військова кореспонденція, я думаю, що має розвинутися. Мені самій ця тема цікава. Я б сама стала воєнкомом. Але не знаю як, бо нема співпраці з військовими. Вони не хочуть категорично. Це стара закалка, якщо це журналіст, то буде грязь, щось погане. Вони цього бояться.

 Галина Єреміца: Журналістика вже змінилися. Журналісти, які працюють з темами війни, у нас же є такі журналісти, які і близько не підходять, не беруться і їх це навіть не цікавить ця тема. Але є люди навпаки, які живуть війною, я мушу констатувати, що я живу війною, як би страшно не звучало і навіть зараз будучи тут, працюючи в Чернівцях, мене постійно тягне туди. Бо я буду знати правду, лиш будучи там.

 Людмила Григорчук: Що тобі дасть ця правда?

 Галина Єреміца: Її треба доносити людям. До мене телефонують дуже багато людей, звертаються в маршрутці, на дорозі зупиняють і питаються, бо кажуть, ти там була, розказуй. Це на мене так тисне, я розумію, що я рупор звідти. Чесно, я готова, в мене є вже прес-карта, я повернулася з Артемівська, Краматорська, Слов’янська, і я знову планую якнайчастіше бути на сході і робити звідти матеріали.

Щодо військової журналістики, в нас навіть немає закону про військову журналістику, кореспонденція, журналісти самі навчилися всього. Законодавство відстає. Я стикалася також з тим, що найбільше в цьому не зацікавлене військове командування, я припускаю, тому що вони роблять багато помилок і не хочуть, щоб це вийшло до людей. Я вважаю, які би помилки не були, бо дехто каже, щоб не нашкодити, не говорити правду, я прихильниця того, що треба завжди говорити правду, якою б вона не була. Навіть якщо треба буде критикувати Президента, уряд, військових, наших, то значить буду це робити.

 Людмила Григорчук: Людям ти кажеш правду?

 Галина Єреміца: Їм я кажу правду ту, яку я знаю. На крайньому блок-посту я не була ще, на жаль. Я там хочу бути. Хочу бачити той гуманітарний конвой, хочу бачити російських військових. Тоді я людям все це буду говорити. В Артеміську я спілкувалася з Людьми з Горлівки. Люди як люди. Вони не були агресивними, єдине, що вони обурювалися, що на тих перепусках роблять бізнес, що на них треба буде довго чекати, що у них набагато вищі ціни в Краматорську, в Горлівці, вони їдуть в інші міста за продуктами і вони дуже були злі. І вони просили журналістів, щоб ми допомогли. Вони нас цілували, обіймали, плакали, щоб ми допомогли. Це було приємно, що вони розуміли, що журналісти можуть впливати і бачимо, що ситуація зараз щодо цього пропускного режиму високо піднята і журналістами, і у владі, і вже йде мова, щоб його відмінити. Це не зависло десь на низькому рівні, вони дуже бурхливо обговорюються і щось придумають, або вдосконалять, або видозмінять. Хотіла ще сказати, що я питала людей з Горлівки, чи у вас спокійно. А вони кажуть , ні, стріляють постійно, але хто стріляє, не знають, кажуть, всі стріляють, з усіх сторін стріляють, і ми не знаємо. Тому і хочеться побувати там, і побачити дефакто, хто стріляє. Це моє майбутнє завдання і майбутня поїдка. Я хочу це з’ясувати.

 Людмила Григорчук: Скільки чи там часу пробула там?

 Галина Єреміца: Я була періодично. За минулий рік я була разів 5. І тепер я була 2 рази.

 Людмила Григорчук: Якщо говорити про мирне життя, то які новини цікавлять людей зараз?

 Галина Єреміца: Якщо говорити про наш сайт 0372 UA, то людей, як би страшно не було, цікавить смерть, кримінал, вбили, зґвалтували, цікавить політика. Політика напевно ніколи не перестане цікавити людей і цікавлять події розважального характеру. Бо це якась віддушина.

 Людмила Григорчук: А чого стало менше? Культури, спорту?

 Галина Єреміца: Людям не цікаво я бачу, аналізуючи сайт, що скажуть чиновники, що я називаю паркетом, прес-конференції, що сказав, пообіцяв, це фрази, які нічим не підтверджуються. Це вже якщо щось зроблено, дефакто, тоді народ цікавить, а сухі тези, фрази, тексти нікому не цікаво.

 Людмила Григорчук: Таню, а ти як думаєш, що людей зараз цікавить?

 Тетяна Таран: Політика, місцева політика і кримінал. Так. Попитом користується також плітки. Так люди розважаються. От в когось гірше, а в мене не так погано. Та навіть наші журналісти чернівецькі в соцмережах, таке твориться. Це не погано, і не добре. Це плітки, якісь сварки незрозумілі. Це також дзеркало спрацювало. В нас така журналістика, це еволюція. Але куди прийдемо – це питання.

 Людмила Григорчук: Галю, ти активно брала участь, слідкувала за судовими позовами проти журналістів. Це нормально, що у нас так багато було судів?

 Галина Єреміца: Я можу сказати, що за останній рік Буковина вийшла на перше місце в Україні, побила рекорд щодо позовів судових проти журналістів. Я цілий рік ходила по судах. Я себе навіть десь почуваю юристом, адвокатом. Багато судових процесів я пройшла, і зокрема свій. Щодо журналістів подають класичний позов про захист честі та гідності ділової репутації. Казали, що те, що було опубліковано на сайті чи газеті є недостовірним. Слава тобі, Господи, що у нас є громадські організації, профспілки, незалежна медіа-профспілка, яка супроводжувала всіх журналістів. Я дуже задоволена, що вчора останні ковтки від задоволення, що Юлія Сафтенко повернулася на посаду, відповідно до рішення апеляційного суду. І я свій суд виграла і всі журналісти проти яких позивалися, всі виграли суд. Тому чернівецька журналістика – це одна з кращих, я б так сказала за професійністю, що було доведено в судах.

 Людмила Григорчук: Якщо говорити про політику, в нас дуже часто журналісти стають прес-секретарями. Як ти до цього ставишся?

 Галина Єреміца: Для мене це неприйнятно. Я думаю, що не лише наше містечкове, це є і в інших містах. Але сам журналіст обирає. Журналіст справжній він не може займатися прес-службою, мені також були пропозиції, але я себе не можу уявити в роботі прес-службі. Тому що в прес-службі завдання яке, показати в найкращому світлі ту структуру чи лідера, на кого ти працюєш і заголовки звучать кардинально по-іншому. А журналіст, навіть якщо це хороший друг чи знайомий, якщо він скоїв щось нехороше, ти мусиш написати, що він це зробив. Тут нема братів, кумів чи сватів.

 Людмила Григорчук: Чому журналісти погоджуються? Задля заробітку?

 Галина Єреміца: Так. Не буду говорити про всіх, але фінансова сторона журналістської роботи дуже на низькому рівні.

 Людмила Григорчук: Таню, як ти дивишся на ці речі?

 Тетяна Таран: Я рік тому думала як Галя. А тепер я змінила свій світогляд. От для мене американська демократія як приклад, я розумію, що не все так рожево, але в них є дві партії, і люди знають, яке ЗМІ, якій партії належить і відповідно вибирають собі те, що вони хотіли б чути чи читати. Є різні партійні ЗМІ і є різні споживачі. Я думаю, що так і можна жити прозоро. Так, ми ЗМІ такого-то олігарха. Хто хоче – дивиться, хто не хоче – не дивиться. Для людини, яка вміє аналізувати, картинка буде зрозумілою.

 Людмила Григорчук: У нас також ЗМІ поділилися. Хоч ніхто не називає, чиї ЗМІ.

 Тетяна Таран: Так, як з телеканалом Промінь, що відбувається. Я сама не знаю, що кому належить, але мені все одно. Я дивлюся картинку і вона мені ясна, не зважаючи кому вони належать

 Людмила Григорчук: Галю, тобі зрозуміло, кому що належить?

 Галина Єреміца:  Мені зрозуміло, мені дуже багато ЗМІ не те що не подобається, а не подобається їхня редакційна політика. Похід на ту чи іншу подію. Висвітлення чи не висвітлення. Ті ж самі походи в суди. Хоч суди були проти журналістів, та журналісти не надто підтримували. Не треба було сюжетів чи репортажів, просто підтримати. Так треба було цього. В нас багато журналістів, але я не бачила, щоб ми були конкурентами. Я наприклад, не боюся жодного журналіста, я завжди ділюся інформацією і нічого від цього не втрачаю. Моя суб’єктивна думка, що якщо є якась недвозначна ситуація, якась резонансна, то всі знають, що я скликаю ЗМІ. Мої колеги кажуть, навіщо ти це робиш, що тобі не треба ексклюзиву? А я кажу, що мені важливо, щоб справа була доведена до кінця, я жертвую ексклюзивами, заради справи. Дуже багато, я це знаю, що головний редактор, власник, скаже, що показати. Як показати і так покажуть. Наші канали приватні, потужні, про які і Таня говорила.

г4

Людмила Григорчук: А якщо взагалі говорити про ЗМІ, то як буде розвиватися? На всіх вистачить слухачів і глядачів?

 Тетяна Таран: Я думаю, що нерентабельні ЗМІ відімруть, але в принципі, в кожного журналіста є свої слухачі і глядачі. Люди довіряють, значить будуть читати, і що буде там написано, людині буде неважливо.

 Людмила Григорчук: А що найважливіше для журналіста сучасного?

 Галина Єреміца: Журналісту треба бути чесним з людиною. Це та правда, яку не кожен хоче писати, висвітлювати і давати. І ще я хочу відреагувати, які мають буде журналісти. То я спостерігаю, що газети будуть відмирати і навіть це набирає обертів. Основні ЗМІ – це інтернет ЗМІ і телеканали, але якщо у них є хороший сайт. Інтерактивність зараз на першому місці, ексклюзивність ніколи не була обезцінена, єдине що зараз журналісти, хоч нас і багато, але не так уже нас і багато, особливо, коли на одному ЗМІ працює лише один журналіст. Бо буває декілька подій в один час і журналіст тоді змушений обирати, бо ж не розірветься. І журналіст ще має бути роботом-універсалом. Ти і фотографуєш, і знімаєш, і задаєш питання і вночі думаєш, що ти будеш робити завтра і куди тебе занесе.

Людмила Григорчук: Може зробити ЗМІ зараз одна людина? З сучасними комунікаціями і можливостями?

Галина Єреміца: Це залежить від фінансів. Якщо брати людський ресурс, технічний, і якийсь не захмарний фінансовий, то можна, бо я так і працюю. Хоч технічно в мене все слабко, але хочу зауважити, що не завжди техніка відіграє основну роль. Є багато ЗМІ, в яких дуже потужна техніка, люди, і допоміжного персоналу, але чомусь, коли стається екстра, то їх чомусь немає і потім вони просять у мене, в якої дуже слабке технічне оснащення, то просять матеріал. Мені не шкода, але мені не зрозуміло, чому, коли є ресурси, то чому не працювати. Я спостерігаю, що на вихідних, у нас їх тепер було багато, то наші журналісти не хочуть працювати. Я вважаю, що в журналіста нема ні дня, ні ночі. Якщо подія важлива, то ти маєш бути на чеку і треба бути готовим до всього.

 Людмила Григорчук: Як тобі бути сімейною людиною?

 Галина Єреміца: З власного досвіду, то я обираю журналістику.

 Людмила Григорчук: В тебе цікаве було одруження. Нагадай нашим слухачам про весілля. І ми знаємо, що твій чоловік в АТО

 Галина Єреміца: Я б хотіла до нього поїхати, написати матеріал про нього, але я не знаю, де він, і мобільний телефон у нього не працює. Я одружилася 14 лютого 2014 року на Майдані в Києві.

Людмила Григорчук: Тоді весь Майдан святкував твоє весілля і всі ЗМІ також про це говорили.

 Галина Єреміца: Так, це Київ, це була така подія екстраординарна, я розуміла, чому скільки журналістів.

Тетяна Таран: Я вважаю, що якщо тема цікава, то азарт є, я по собі суджу. Якщо це цікаво, то я встану в 4-й, і в 5-й, то я йду, хоч люблю поспати допізна. Лиш би була тема, цікава. Ти або працюєш, або не працюєш. Загалом. Буває, що журналісти сачкують, бо і сама інколи, зізнаюся, сачкую. Після сходу, Чернівці розслабляють. Це таке пірожено після сходу. І в Чернівцях як на мене, Галя вона така, ексклюзив по всюди. Я їй респекту, як з весіллям. А для мене тут тем не так багато, може я ще не знайшла.

Людмила Григорчук: Робота журналіста – не скільки професія, але вже стиль життя.

Тетяна Таран: Зараз збираюся на відпочинок в Одесу і думала, щоб десь не в Україну, щоб відпочити, бо якщо якийсь вибух буде, то я ж побіжу навіть з Одеси. Тому треба їхати десь далеко

 Людмила Григорчук: А яких тем хотілося б, яких тем бракує?

 Тетяна Таран: Напевне я б писала про якісь якісні політичні події. Дебати, от зараз скоро вибори і хочеться якоїсь гри. Як серіал «Гра престолів». Мені чомусь це цікаво. Це як гра в шахи.

Галина Єреміца: Іноді приходиться і створювати теми, але я б хотіла більше позитиву. Але на жаль його не намалюєш. Це буде неправда. І наразі знову повторюся, вся увага прикута до війни, до політики, і до економіки, яка паде з кожним днем і куди ми прийдемо в цьому плані, ми всі прекрасно знаємо, що рівень населення катастрофічно падає, це і тарифи, тема дуже цікава, і на фоні того, альтернативні види енергії. Це я бачу перспективну тему на Буковині.

 Людмила Григорчук: Як співпраця з владою нині?

 Галина Єреміца: Я бачу, що деякі владники мене готові задушити, але тим не менше, публічно, вони досить толерантно, досить люб’язно поводяться, хоч знаю, що їм багато що не подобається. Але від цього моя робота, я маю на увазі, в якому контексті я маю їх висвітлювати не змінюється, я як бачу, так їх і висвітлюю. З часом, відносини з владою змінилися. Згадую попередників, хтось хитро підкатував до журналістів, наприклад, попередній губернатор Папієв і міліція, попереднє керівництво намагалося різними шляхами впливати. Я була свідком,  коли просили, якщо там щось не так, то виріжте там, поправте.  Якщо начальник обласної міліції, то прям тиснуть, видаліть. А в мене відео я не монтую, я подаю так, як воно є. Якщо ляпнув, то ляпнув.

Людмила Григорчук: Таню, а ти бачиш різницю, як влада до журналістів ставиться?

Тетяна Таран: Особисто я, ні. Я як колись ходила рівно на прес-конференції, і різні заходи, так і ходжу. Для мене нічого не змінилося.

Людмила Григорчук: Галю, на минулих виборах до Верховної Ради, ти балотувалася. Ти значить бачила себе в політиці.

 Галина Єреміца: Політика – це похід у владу, а влада дає тобі повноваження. Не буду скромною, навіть не будучи у владі, то я намагаюся робити те, що мали б робити владники. Не лише я так, багато інших людей роблять більше роботи, ніж політики. Я думаю, що я б була дуже непоганим політиком. Зараз я журналіст. Але якщо буде така нагода, то я буду пробувати себе в політиці.

Людмила Григорчук: Але ти ж казала, що ти проти прес-секретарства.

 Але політику я б не поєднувала з журналістикою. Ти або журналіст, або політик. Все. В цьому контексті мушу зауважити ще одну важливу річ. Про війну. Ти або журналіст, або військовий. Тільки ти взяв в руки зброю, то ти вже не журналіст.

Тетяна Таран: Для самозахисту, то можна взяти, але якщо в тебе форма, шеврон – то ти військовий. Форма має міняти свідомість, форма має вимикати і якісь громадянські погляди.

Людмила Григорчук: Що заважає журналісту бути і правдивим? І захищеним зброєю?

Тетяна Таран: Бо це буде вже якась суб’єктивність. І як журналіст, ти маєш висвітлити всі сторони конфлікту. Я спілкувалася з найманцями в Криму, Галя говорила з еленерівцями. І ми нормально з ними спілкувалися. Страшно було, не знала, як вони зреагують, але нічого, вони розпитували мене про все, їм було цікаво, як ми живемо. Я питала їх про все. Вони сказали, що вони з Росії, з Москви, але хто вони, не сказали,чи прикордонники, чи військові, вони кажуть, що це наша робота. Я зробила висновок, що це найманці.

 Галина Єреміца: Я хочу додати, чому журналіст не може бути військовим. Якщо ти не пишеш, відмовляєшся від своєї професії, то ти стаєш військовим, але ти не пишеш вже, бо ти стаєш учасником конфлікту. Наша зброя – це мікрофон, блокнот, ручка, слово і голова, звичайно.

Я дуже люблю своїх колег-журналістів. Я б хотіла в день журналіста всім побажати мирного неба над головою,щоб ми дожили до цього часу, щоб висвітлювали не військовий конфлікт, а рівень економіки, який постійно підвищується і те, що Україна йде в ЄС і тільки хороші речі, а ще побажала б вам невтомності, сміливості і дєрзості. І успіхів у всьому.

Тетяна Таран: Я буду лаконічною: душевної рівноваги і буддійського спокою. Нам він потрібен.

Джерело: http://buknews.com.ua/