Чернівецький журналіст розповів, як бореться з раком

Нагадаємо, в чернівецького журналіста Олега Тудана виявили рак. Тривалий час хлопець перебуває на лікуванні. Як триває  боротьба з важкою хворобою журналіст вирішив написати у своєму блозі.

Мені 33 роки, я – журналіст ТСН. У цьому березні я потрапив до лікарні з пневмонією – принаймні, так вважали лікарі. Пізніше чернівецькі медики поставили ще один діагноз: рак стравоходу 4-ї стадії. Нині лікуюся у Національному інституті раку, спеціалісти якого скорегували вердикт – все-таки рак, але 2-га стадія.

Попереду обіцяють складне та захопливе своєю різноманітністю лікування. Останні два місяці через хворобу я відірваний від улюбленої справи – тележурналістики, тож вирішив нагадати по себе за допомогою блогу і розповісти про лікарняне життя. Текстів буде кілька – перебування у лікарнях виявилося напрочуд багатим на події та враження.

Цей блог не претендує на жодну літературну цінність або зверхній осуд медичної системи України. Розмірковування про сенс життя та несправедливість Всесвіту з тексту були нещадно вирізані автором, тобто мною, тож і поплакати над блогом навряд чи вдасться, йдеться в "ТСН блоги". 

ДРУГИЙ ДЕНЬ СИЛЬНОГО БОЛЮ У СПИНІ

– Так, у легенях відчувається легкий хрип, – холодна мембрана стетоскопа ковзає мені по спині. Черговий терапевт – жінка старшого віку у перуці – сідає за стіл і починає нерозбірливим почерком писати у медкарті. – У вас швидше за все ГРЗ. Випишу вам "Німесил", питимете декілька днів, за тиждень усе має минути.

Я намагаюсь пояснити, що біль у спині настільки сильний, що навіть ін'єкції знеболювального (у м'яке місце) його вже не тамують. І що у приватній клініці, де я був напередодні, припустили, що це – застуда м'язу.– А чого ви ходите по якихось клініках, а не можете до терапевта одразу прийти нормально? – у голосі лікаря-перуки неприховане роздратування, кулькова ручка врізається у жовтий папір медкарти. – Лікарняний я вам відкриваю, прийдете у наступний понеділок.

– Добре, дякую.

Я не прийшов до неї ані у наступний понеділок, ані у вівторок, ані через тиждень і навіть через два.

ТРЕТІЙ ДЕНЬ НЕВИТРИМНО-СИЛЬНОГО БОЛЮ У СПИНІ

 - Що у вас сталося? – лікар "швидкої допомоги" заходить у кімнату, за нею – молодий хлопець, вочевидь, інтерн. Виглядає через її плече трохи тривожно, проте з поважним усвідомленням того, що він – лікар, я – пацієнт. Роздивляється пацієнта, розпластаного на дивані.

– Спина болить. Дуже, – мої нігті впиваються у долоні.

Читайте також: Здоровий глузд як основа виживання

Кажуть, якщо у кота болить зуб, треба стати йому на хвіст – тоді він на деякий час забуде про свої стоматологічні проблеми. Але це не допомагає. Не в моєму випадку, чорт.

Короткий огляд, стетоскоп, вердикт.

– У вас, швидше за все, защемлений хребет. Можу спробувати вправити. Я так сину робила не раз.

– Дякую, не треба.

– Ну і забрати у лікарню ми вас не можемо – це не випадок "швидкої допомоги". Йдіть у поліклініку завтра або викликайте дільничного.

– Може, вколете мені щось зараз? Я б хотів трохи поспати.

"Щось" колють нижче спини. Через деякий час засинаю – аби посеред ночі знов прокинутись від болю.

П'ЯТИЙ ДЕНЬ НЕЛЮДСЬКОГО СИЛЬНОГО БОЛЮ У СПИНІ

Проміжний підсумок – шість ночей без сну, десятки вколотих ампул зі знеболювальним, жодного ефекту, жодного діагнозу. Їду у приватну клініку до терапевта. Сильний біль скручує в дугу просто за кермом. Жалкую, що в моєму "Шеві" немає автопілоту. Якось дістаюсь закладу. Якимось чином потрапляю у кабінет терапевта, як уві сні відповідаю на питання. Потім – кабінет УЗД. Молода дівчина-лікар проводить по спині апаратом, стає блідою.

– Вам терміново потрібно у лікарню.

– Що там?

– Рідина у легенях. Багато. Дуже багато.

В обласну лікарню мене везе брат – за кермо я вже сісти не можу. У приймальному відділенні одразу падає серце: у черзі декілька десятків людей – чекати своєї мінімум години дві. Раптом хтось вигукує моє прізвище. Потім на кріслі-каталці – ноги вже не слухаються, другий поверх як Еверест – везуть у торакальне відділення, яке спеціалізується на хворобах органів грудної клітини.

Завідувач відділення вислуховує історію, простукує спину і наказує йти у маніпуляційну. В легені встромляють голки (отак одразу?) – боляче і неприємно, але майже не відчувається, у голові тільки думка "зробіть нарешті так, аби мені стало легше". З кожної легені якимось пристроєм, схожим на компресор, викачують майже по літру рідини – вона кольору недовареного згущеного молока

* * *

….Через деякий час усвідомлюю себе на лікарняному ліжку. Поруч – дружина, батьки, брат. Перед мною стоїть лікар. Слова, які він вимовляє – це просто діагноз, але звучить так, ніби я учора напився і наробив різних недобрих справ.

– Двостороння пневмонія, гнійний плеврит, розрив лімфовузлів. Ви останнім часом не хворіли? Застуда, запалення легень?

– Ні, здається, ні. Хіба нежить. Але ж зима, у всіх нежить.

– У вас у легенях збирається рідина, причину поки встановити не можемо. Завтра – на ендоскопію.

О, та сама ендоскопія. "Японець". Стара шкільна страшилка, яку всі чули від тих однокласників, кому "пощастило" пройти цю неприємну процедуру. Моя черга отримати цей сумнівний досвід наступила аж у 33 роки. Чекаю у черзі – з кабінету пацієнти виходять з покашлюванням та сльозами на очах.

От тільки я, окрім покашлювання, з кабінету ендоскопіста вийшов з висновком, що у своєму тілі тепер живу не один.

Далі буде...