Історія родини Венгренюків: створення будинку сімейного типу у Чернівцях

Сім’я Венгренюків створили будинок сімейного типу, в якому виховується 16 дітей, а в будинку проживає 10.

Станом на початок 2023 року на обліку в Чернівецькій області перебуває майже 1000 дітей сиріт. Функціонує 17 будинків сімейного типу, 49 прийомних сімей, та 6 патронатних вихователів. Ми хочемо розповісти про сім’ю, яка створила будинок сімейного типу у Чернівцях, а саме про родину Венгренюків, які виховують 16 дітей.

Тетяна Венгренюк розповідає, що народилась у Кельменецькому районі, село Дністрівка. Росла без батьків, виховувалась дідусем та бабусею. Дитинство було важким, тому головною мрією була - велика родина. З чоловіком Юрієм проживають разом вже 28 років. Колись працювали разом в дитячих таборах та недільних школах, мали досвід спілкування з дітьми з дитячих будинків. А всиновили двох дівчат, коли вже мали двоє власних синів, а пізніше ще двох дітей.

Як виникла ідея створити будинок сімейного типу?

"На момент, коли в мене було двоє синів, ми дуже хотіли донечку, проте, доля склалась по-іншому, і Бог не давав нам її, після ми вирішили всиновити 1-2 дівчинки. Вирішили спробувати як приймальна сім’я і взяли на виховання двох дівчаток, а через рік ще одну дівчинку та одного хлопчика.

Пізніше в нас з’явилась наша власна дівчинка, з нею потрібно проводити більше часу, адже вона особлива. Потрібно виділяти час на реабілітацію та допомогу їй. Це і було нашим ключовим моментом, щоб переїхати у Чернівці. Спочатку винаймали квартиру, діти були оформлені у школах.

Нам запропонували взяти більше дітей, і розповіли що існує програма віруючих людей, які побудували будинки для таких сімей, як ми.

Для того, щоб проживати у будинку потрібно було мати 12 дітей. На той момент в нас було 7 дітей і ми добрали ще 4, оскільки старший син вже був тоді військовим і проживав у Києві, і так ось створився будинок сімейного типу".

Чи були труднощі при оформленні документів?

"Великих проблем не було, існує певна процедура. Бувало, що й місяць їздили до однієї дитини. Але через те, що по державній програмі, нам було набагато легше, отримати документи на дітей.

Ми виховуємо дітей до 18 років, а якщо вони навчаються в університеті, то до 23 років, якщо у 18 років дитина хоче самостійного життя - вона має на це повне право".

Як діти ладнають між собою?

"Заперечень не було ніяких, всі відносяться один до одного з розумінням. Діти бувають і сваряться, як і в кожній родині, але це все дрібниці. Ми допомагаємо, розмовляємо про це, пояснюємо та показуємо приклад, що потрібно пробачати та жити з Богом в серці".

Як діти реагують на війну та як проживали закордоном?

"Психологічно діти здорові, проте коли сирена - давить на голову. На початку повномасштабного вторгнення ми разом з ще однією сім’єю виїхали до Румунії. Нас там прийняли, пробули там 11 місяців, нам зробили зелений коридор, дуже дякуємо поліції. Виникли також і труднощі, тому що не у всіх були закордонні паспорти, чекали виготовлення тимчасового документа, щоб виїхати. Нас прийняли у Бистриці в таборі віруючих, а саме в церкві Емануїл. Там нам допомогли пастори.

Після 11 місяців закордоном, ми вирішили повернутись, тому що в школах немає інклюзії і нашим дітям було дуже важко, дітям потрібна соціалізація. Діти повернулись в школи, хтось вступив в університет і так більше ми нікуди й не виїжджали.Ми допомагаємо солдатам, армії. Кожного дня ми молимось за кожного нашого захисника.

Чоловік робив грілки для військових, возили у Румунію людей, допомагали іншим організаціям, ми знаємо, якщо люди не будуть допомагати, то хто це зробить, а особливо пораненим захисникам. Надсилаємо надувні матраци, бронежилети на передову, чим можемо, тим і допомагаємо і вчимо дітей не стояти осторонь чужих проблем".

Чи допомагає вам держава?

"Держава нам не допомагає, тільки виділяються гроші на кожну дитину. За ці гроші ми оплачуємо комунальні послуги та їжу. Все інше - допомагає Господь.

У важкі часи - допомагала і допомагає Марта Левченко. Ми разом співпрацюємо в організації для дітей з синдромом. Інколи продуктами, пральними засобами, якщо це необхідно. Чоловік підробляв у Румунії то нам було трішки легше.

В день півтора тисячі гривень витрачається тільки на продукти, а на дитину отримуємо 6-7 тисяч гривень. Чомусь у Чернівцях не знайшлось меценатів, які могли б нам допомогти, ми тут 7 років проживаємо, жодного разу допомогу ми не отримували. То ми стараємось своїми силами все робити й ніколи нічого не просимо".

Яке у вас джерело натхнення, що дає вам сили кожного дня працювати та виховувати таку велику кількість дітей?