У 1786 році в Чернівцях діяли дві школи з німецькою, а також молдавською мовою - шкільництво Чернівців у XVIII – XX ст

На час приєднання Буковини до Австрії у Чернівцях шкіл не було. Населення було поголовно неписьменним, хіба що два священики вміли читати, але не вміли писати.

Про стан шкільництва у Чернівцях наприкінці XVIII – початку XX ст. йдеться у збірці нарисів з історії освіти на Буковині за авторства українського історика Василя Ботушанського.

Далі подаємо текст з нарисів.

***

Губернатору генералу Енценбергу через Вищу військову раду у Відні вдалося перевести з Семигорода в Чернівці двох учителів так званих "нормальних" шкіл Антона де Маркі і Франца Таллінгера. Їх зобов’язали розробити систему народної освіти на Буковині. З цією метою Таллінгер відправився в Сучаву, а де Маркі 1 березня 1784 р. почав навчання у двокласній німецько-молдавській "нормальній" школі у Чернівцях.  Уже у перший рік навчання цю школу відвідували 51 хлопець і 17 дівчат. На другий рік її уже відвідувало 100 учнів.

У 1785 р. Енценберг просив у Вищої військової ради ще двох допоміжних учителів із Семигорода, які б знали німецьку і молдавську мови. У 1786 р. в Чернівцях діяли дві школи з німецькою, а також молдавською мовою навчання, де навчалися діти різних національностей – німці, молдавани, русини (українці). Були створені т.зв. тривіальні школи.

У Чернівцях організовано окружне учительське зібрання, яке координувало роботу 32 народних шкіл. Діяло воно до 1802 р.

До 1806 р. заборонялося навчання в школах дітей із єврейських родин. Після 1806 р. дозволялося відвідування ними шкіл, але діти ці повинні були сидіти окремо від християнських.

У місті згодом існувало кілька шкіл і головна окружна школа, в якій кандидати складали іспит, щоб стати вчителем. Рівень підготовки вчителів був невисоким. Але вони мали деякі пільги: звільнялися від служби у війську, від будинкового податку. Вдови і сироти вчителів отримували допомогу (вдова – 8 крейцерів, дитина – 2 крейцери на добу – із спеціального фонду для бідних, створеного 1784 р.).

З 1793 р. школи краю перейшли під нагляд Львівської римо-католицької консисторії, хоч переважна більшість населення краю належала до християн православного обряду. У школах запроваджувалося вивчення польської мови. Це викликало певне незадоволення населення.

У 1823 р. у Чернівецькій головній окружній школі працювало шість учителів: Іван Варницький (директор), Іван Кравчук, Михайло Грибовський, Леопольд Балінт, Іван Воронка, Тодосій Павлович. Вони вели заняття німецькою і молдавською мовами з таких предметів, як читання і переказування прочитаного, красне письмо, диктант, німецька мова, релігія, християнська мораль, пояснення текстів Святого Письма, рахунок та ін. У І класі навчалося 126 дітей (у віці 6-14 років), у ІІ – 112 (7-15 років), у ІІІ – 131 (9-16 років), у ІV – 46 (приватне навчання), у V – 85 (переростки). Невдоволення учительської, батьківської громадськості і православного духовенства Чернівців, як і всієї Буковини, опікою над школами Львівської католицької консисторії було до певної міри враховано владою, і у 1844 р. нагляд за школами, де навчалися переважно діти з молдавських і русинських родин, було передано Буковинській православній консисторії. Решта і далі залишалася аж до 1869 р. під опікую Львівської консисторії, у т.ч. Чернівецька головна школа, дівоча, тривіальна на Роші, у Садгорі.

Внаслідок революції 1848 р. сталися помітні зміни в галузі освіти. Передусім 23 березня 1848 р. було створено окреме міністерство освіти і віросповідань, крайові і міські шкільні ради, у, т.ч. Чернівецьку (16 чол.). Оголошено про реформу школи, що знайшло відображення і в першій конституції: рідна мова повинна стати мовою навчання, введено т.зв. "учительські зібрання", які збиралися щомісяця у головному місті шкільного округу (округів було три: Чернівецький, Радівецький, Сучавський). На них обговорювалися методика навчання і виховання учнів, навчальні предмети, матеріальне становище шкіл і учителів. Введено посади шкільних інспекторів.

На підставі ст. 17 австрійської конституції про стосунки між церквою і державою прийнято імперський закон, санкціонований цісарем 14 травня 1869 р., за яким держава брала на себе всю справу безплатного, обов’язкового навчання і виховання школярів. За церквою залишалося тільки викладання Закону Божого в народних школах.

Школи поділялися на народні і 3-класні або 8-класні міські школи (Bürgerschule), які давали більше знань, ніж народні, але без права вступу по 29 закінченні в університет чи технічний ВНЗ. Відвідування школи було обов’язковим. За невідвідування – штраф до 10 фл. або 2 доби арешту батька, якщо він бідний (у 1869 р. школу відвідувало 46% дітей шкільного віку).

За відповідним крайовим законом Буковини від 30 січня 1873 р. діти зобов’язані були ходити до школи з 7 до 13 років включно і вчитися 6 років (а не 8, як за імперським законом). Заборонялося фізичне покарання дітей у школі. У багатонаціональних краях (до такого належала і Буковина) вводилося вивчення мови як предмета тієї національності, мешканці якої становили у цьому краї 1/6 (16,6%). У Чернівцях цей відсоток українців завжди був вищий: 1869 р. – 17,2%, 1880 р. – 18,5%, 1899 р. – 19,6%, 1900 р. – 19,6%, 1910 – 17,3%.

Учні вивчали такі предмети: релігія, німецька і рідна мова, арифметика з елементами геометрії, природознавство, географія, історія, каліграфія, співи, фізкультура, домоводство (для дівчат). По кожному предмету була розписана навчальна програма.

Для підготовки вчителів і вчительок створювалися чоловічі і жіночі семінарії, де навчалися 4 роки з обов’язковою народною школою при семінарії для практики студентів. Після складання випускних іспитів молоді педагоги два роки працювали як практиканти, потім складали кваліфікаційні іспити і за конкурсом влаштовувалися на роботу.

За статичними даними, у 1871 р. в Чернівцях існувало уже 15 шкіл, але більшість (11) – приватних. Зокрема, дві комунальні 4-класні дівочі, одна 4-класна хлопчача комунальна, одна 4- класна приватна, по одній іудейській і євангелічній, по одній 1- класній на передмістях Роша, Калічанка, Монастириська, Клокучка, Гореча та ін. У них працювало 52 учителі і учительки, навчався 2051 учень (1124 хлопці і 927 дівчат).

За рідною мовою вони розподілялися у такому співвідношенні: німецькомовних (німців і євреїв) – 987 (48%), польськомовних – 599 (29%), румуномовних – 253 (12%), україномовних – 211 (10%), 1 угорець. Отже, українців училося найменше – 10%, хоча українці за переписом 1869 р. становили у місті 17,2%.

У наступні роки зростала кількість шкіл, класних кімнат, класів, учнів і учителів, вдосконалювалася система навчання, начальні програми. Тижневе навантаження коливалося від 20 до 33 год.

Станом на 1888 р. у Чернівцях діяли такі народні школи:

• т.зв. вища дівоча 6-класна школа, де працювало 39 учителів і співробітників,
• дівоча 6-класна школа по вул. Семигородській (нині Головна), де було зайнято 24 учителі,
• хлопчача 6-класна (14 учителів),
• хлопчача 4-класна (10 учителів),
• народна 4-класна (8 учителів),
• хлопчача 4-класна (7),
• євангелістська 4-класна народна школа (5),
• німецько-єврейська об’єднана (хлопчача і дівоча)
• 4- класна (13),
• народна 4-класна школа на Роші (5),
• народна 3- класна школа на Клокучці (3),
• народна 2-класна школа на Калічанці (2),
• народна 1-класна школа на Горечі (1)

Всього було 13 шкіл, у яких працювало 138 учителів.

Тодішню 1- класну чи 6-класну школу не слід розуміти так, що в одній школі вчилися один рік, а в другій – 6. Всі діти шкільного віку вчилися в народній школі 6 років. Але школу відкривали лише при наявності 40 дітей шкільного віку (один клас), коли набиралося 80 учнів, відкривали другий клас, школа ставала 2-класною і т.д. Тож у малих школах в одній і тій же кімнаті могли навчатися діти і 1-го, і 2-го, і 3-го року навчання (комплект).

Відповідно до наказу Крайової шкільної ради від 3 березня 1888 р. у однокласних школах поділ учнів на відділи здійснювався таким чином:

• І відділ – учні першого року навчання,
• ІІ відділ – учні 2 і 3 року навчання,
• ІІІ відділу – учні 4-го, 5-го і 6-го року навчання.

І якщо їх було менше 80, всі вчилися одночасно в одній кімнаті, заняття вів один учитель. Тижневе навантаження для хлопців у І відділі становило 19 год., у ІІ – 24, у ІІІ – 27; для дівчат відповідно: 19, 28 і 30 год.

За 15 років кількість шкіл майже не змінилася, лише деякі збільшилися на 1-2 класи. Станом на 1904 р. у Чернівцях діяли такі народні школи: 

• 6-класна дівоча школа (на нинішній вул. А.Шептицького), директор Констанца Гріліч; мова навчання німецька, як предмети вивчалися також мови українська, польська, румунська;
• 6-класна хлопчача школа (по нинішн. вул. А.Шептицького), директор Іван Каменський, мова навчання німецька, як предмети – українська, польська, румунська мови;
• 6-класна дівоча школа (по нинішн. вул. Головній), директор Йоганн Шрайбер, мова навчання німецька, як предмети – українська, польська, румунська;
• 6-класна хлопчача школа, (по нинішн. вул. Головній), директор Аугуст Флаш, мова навчання німецька, як предмети – українська, польська, румунська;
• 4-класна (згодом розширена на 6-класну) народна школа (по нинішн. вул. Ю.Гагаріна), директор Захарій Мажеран, мова навчання німецька, як предмети – українська і польська;
• 4-класна (згодом розширена на 6-класну) народна школа (по нинішн. вул. Руській), директор Фердинанд Крупка, мова навчання німецька, як предмети – українська, польська і румунська;
• 2-класна народна школа на Горечі, завідувач старший учитель Михайло Пітей, мова навчання румунська, як предмет – німецька;
• 4-класна (згодом – 5-класна) народна школа на Клокучці, завідувач старший учитель Олександр Кантемір, мова навчання німецька, як предмети – українська, румунська і польська;
• 4-класна (згодом розширена на 6-класну) народна школа на Монастириськах, завідувач Максиміліан Кайндль, мова навчання німецька, як предмети – українська, румунська і польська;
• 1-класна (згодом – 2-класна) школа на Роші-Стинці, завідувач молодший учитель Микола Бесплітний, мова навчання німецька і румунська;
• 4-класна народна школа на Роші-І, завідувач Ніколає Мігалескул, мова навчання німецька, як предмет – румунська;
• 5-класна народна школа на Роші-ІІ, завідувач старший учитель Міхаель Сцелтес, мова навчання німецька, як предмети – українська, румунська і польська;
• 2-класна народна школа на Цецині-Роша, завідувач Тит Козак, мова навчання румунська, як предмет – німецька; (згодом – ще одна 2-класна школа, завідувач – Артемій Зама);
• 2-класна народна школа (в районі сучасн. залізн. станції Чернівці-Південна), завідувач старший учитель Іван Олчанський, мова навчання німецька і українська. Існували й приватні школи:
• 4-класна євангелістська народна школа, ректор Густав Дерер, мова навчання німецька;
• вища православна дівоча школа, завідувачка вчителька Стефанія Жемна, мова навчання румунська, українська і німецька;
• 4-класна православна хлопчача школа, завідувач старший учитель Іван Литвинюк, мова навчання румунська, українська і німецька;
• єврейсько-німецька (по 4 класи) хлопчача і дівоча школа, завідувач старший учитель Кальман Дубенський, мова навчання німецька, як предмети – румунська і українська;
• монастирська школа „Святе сімейство”, завідувачка Франциска Бірнацька, мова навчання німецька, як предмети – румунська і українська;
• румунська дівоча школа-інтернат, завідувачка Єфросинія Вільгельм, мова навчання румунська і німецька.

На відзначення 50-річчя одруження цісаря Франца Йосифа у Чернівцях засновано у 1904 р. 6-класну дівочу комунальну школу імені Франца Йосифа І, завідувачка Сабіна Гартенлауб і комунальну хлопчачу 6-класну школу імені цісаря Франца Йосифа І (нині ЗОШ №5), завідувач Мозес Лорбер, філіал школи по вул. Святої Трійці (нині вул. Б.Хмельницького).

Спочатку школи утримувалися громадами, частково Православним релігійним фондам Буковини, потім крайовим і державним бюджетом. Проте видатки на одного учня на Буковині, у т.ч. в Чернівцях, були значно нижчі, ніж в інших провінціях Австрії.

У 1894 р. вони, наприклад, становили у флоринах: у Нижній Австрії – 20 фл., у Чехії – 15, Моравії – 14, Зальцбурзі – 14, Верхній Австрії – 14, Сілезії – 14, Штирії – 12, Каринтії – 12, Далмації – 12, Тіролі і Побережжі – 11, Крайні – 8, Далмації – 7, Галичині – 6, Буковині – 6 фл.

У 1886 р. шкільний бюджет міста становив досить скромну суму – 39,5 тис. фл.

Зарплата учителів за крайовим законом 1873 р. виплачувалася відповідно до трьох категорій учителів, всередині кожна категорія ділилася на 2 - 3 підкатегорії в залежності від посади, стану, типу школи, місцезнаходження (село, місто). Для вчителів першої категорії зарплата становила в місті 900 – 800 фл. на рік, для учителів другої категорії, що працювали в народних школах – 700 – 500 фл., третьої категорії – 450 – 400 фл., новачки і тимчасові учителі – 360 фл.

Середня річна платня буковинського учителя була порівняно невисокою, нижчою, ніж в інших провінціях, як, наприклад, у 1875 р. у флоринах: у Нижній Австрії – 717, Верхній Австрії – 612, Трієсті і області – 619, Моравії – 541, Чехії – 490, Зальцбурзі – 479, Штирії – 468, Каринтії – 452, Сілезії – 465, Гйорці і Градісці – 381, Крайні – 368, Буковині – 377 (у місті – 400), Форальберзі – 257, Галичині – 366, Далмації – 366, Тіролі – 167.

Слідкуйте за нашими оновленнями у Viber

Пенсійний стаж для вчителя в місті становив 30 років (на селі 40 років).

Вчителям тривалий час не рекомендувалося вступати у різні політичні партії, брати участь в агітації під час виборчих кампаній. За § 48 шкільного закону вчитель повинен бути того ж віровизнання, що більшість учнів, яких він вчив.

Підручники у міських школах в основному використовувалися німецькі, видані у Відні, почасти в Чернівцях. У тих школах, де вивчалася українська мова як предмет, використовувалися галицькі підручники, адаптовані до умов Буковини, затверджені міністерством. Крім того, використовувалися підручники, укладені буковинськими авторами: С.Смаль-Стоцьким і Ф.Гартнером та Ом.Поповичем („Руська граматика”, „Руські вправи” та ін.).

Інколи міністерство освіти і віровизнань на прохання Крайової шкільної ради направляло на Буковину частину підручників для учнів з малоімущих сімей. Так, у 1906 р. ним було направлено на Буковину книг на 9,6 тис. крон (просили на 43,6 тис. к.), у т.ч. виділили на школи Чернівців підручників на 716 к.

Кількість дітей шкільного віку зростала: 1869 р. – 4,8 тис. (відвідувало школу 2,2 тис.), 1888 р. – 6,3 тис., 1904 р. – 9,4 тис., 34 1912 р. – 11,3 тис. Більшість їх навчалася уже не у приватних, а у публічних шкільних закладах (68,6% у 1912 р.), 28,6% учнів відвідували приватні чи інші школи, навчалися вдома, 0,8% не навчалися через психофізичні вади, 0,6% не відвідували школи без причин.

Загалом відвідування учнями шкіл міста поліпшувалося. Якщо у 1869 р. воно становило 46%, то у 1893 р. – 70%, 1894 р. – 85%, 1898 р. – 90%, 1912 р. школою було охоплено абсолютну більшість дітей шкільного віку. Високий процент (99,3%) охоплення школою дітей шкільного віку забезпечувався не тільки підвищенням свідомості батьків, а й відповідними покараннями батьків за невідвідування школи учнями. У 1904/05 н.р. за невідвідування школи учнями на батьків було накладено 578 штрафів на суму 2,8 тис. к., здійснено 112 арештів батьків (здебільшого на добу в льох). Але це незрівнянно менше покарань, ніж раніше, приміром, у 1889/90 н.р. – 3,9 тис. випадків штрафів на 4 тис. фл. (або 7,9 тис. крон).

Учителі через кожні два тижні повинні були доповідати органам влади, хто з учнів не відвідував заняття, щоб вжити заходів. Щоб зменшити число тих, що не відвідували школу, керівники шкіл інколи не надто дбали про повний облік шкільної малечі. Так, у 1902 р. в Чернівцях з українських родин повинні були ходити до школи 1,8 тис. дітей, а було записано в школах тільки 1,3 тис. (74%). Про рівень успішності можна судити, приміром, за результатами атестації 1905 р. Із 6,3 тис. учнів, записаних у школах міста, було атестовано 6 тис. (93%). З них 5,2 тис. (83%) переведено у наступні класи. Особливо помітні позитивні зрушення у шкільництві міста сталися на початку ХХ ст. Зокрема, кількість публічних шкіл (без інших типів шкіл) з 1907 р. по 1912 р. зросла з 19 до 20, класних кімнат – з 112 до 132. (У 1875 р. – 12 публічних шкіл і лише 39 класних кімнат).

Якщо у 1907 р. 5 шкіл не мали власних приміщень, то у 1912 р. такі приміщення мали всі школи. Число дітей шкільного віку зросло з 10,2 тис. до 11,3 тис. (+ 10,3%). Відвідування публічних шкіл зросло з 6,9 тис. учнів до 7,8 тис., зате скоротилося відвідування приватних шкіл – з 1,8 35 тис. учнів до 1,5 тис. Збільшилося відвідування інших типів шкіл – з 0,7 тис. учнів до 1,7 тис. Скоротилося число учнів, які навчалися дома – з 244 до 23. Внаслідок підвищення інтересу зросло число записаних у повторювальне навчання колишніх учнів – з 77 учнів до 246. А особливо позитивним було скорочення числа тих, хто не відвідував школу без поважних причин – з 319 учнів до 65 (майже у 5 раз). Дещо зросла кількість учительських і учнівських бібліотек: з 38 до 40. 16 шкіл мали навчально-дослідні ділянки. Збільшився кількісно і поліпшився якісно склад учителів – з 171 до 225 (+ 13%) осіб, у т.ч. значно (в 1,6 раза) збільшилося число учителів-чоловіків (з 68 до 110). Небагато, але все-таки підвищився відсоток учителів з відповідною педагогічною освітою – з 84% до 85%. Примітним у кадрових призначеннях було і таке: якщо у 1907 р. церквою було призначено 55 учителів релігії, то у 1912 р. – лише 17. У цих оптимістичних графах шкільної статистики Чернівців одна графа, як і 10, як і 50, як і 100 років перед тим, залишалася порожньою – графа про наявність у місті бодай однієї української школи на 1500-1700 українських дітей: 1907 р. – 0, 1912 р. – 0. Щоправда, українці міста мусили задовольнитися появою замість однієї "німецько-рутенської" (австрійські чиновники не визнавали, що на Буковині були українці) школи аж трьох і появою двох зовсім нових ("вавилонських") "німецько-рутенсько-румунських шкіл", у яких українські діти "успішно" денаціоналізовувалися.

Національний склад населення Чернівців був багатонаціональним, учнівський контингент практично усіх міських шкіл теж формувався із дітей з різнонаціональних родин. Це констатувалося щоразу у всіх шкільних, міських, повітових і крайових звітах про роботу шкіл. У 1887/88 н.р. у школах Чернівців навчалося 4346 учнів, у т.ч. 1493 (34%) із єврейських родин, 840 (19%) – із польських, 780 (18%) – із німецьких, 679 (16%) – із українських, 532 (12%) із румунських, 11 – із чеських, 11 – із інших. Якщо на околицях навчання велося почасти й на національних мовах, то у центрі – тільки на німецькій. Приміром, у 1896/97 н.р. у 4 хлопчачих школах у 36 центральній частині міста навчалося 2265 дітей, у т.ч. 670 дітей із єврейських родин, 597 – із українських, 167 – із німецьких, навчання у всіх цих школах велося тільки німецькою мовою [1. – 1897. – 1 жовт.]. У 1906 р. серед 9563 учнів німецькомовні (німці – 1871, євреї – 3070) учні становили 4941 (52%), українці 1733 (18%), румуни – 1356 (14%), поляки – 1501 (16%), 32 – інші.

Багатонаціональними були практично усі школи. У школі по вул. Семигородській (нині – вул. Головна) у 1894/95 н.р. навчалося, наприклад, 827 учнів, серед них 361 (44%) німецькомовні (235 євреїв і 126 німців), 203 (25%) – польськомовні, 172 (21%) – україномовні, 81 (10%) – румуномовні, 10 чехів. Навіть на передмісті учнівський контингент був різномовним. Того ж 1894/95 н.р. у школі на Клокучці серед 330 учнів навчалося 148 румунів, 82 українці, 52 євреї, 18 німців, 28 поляків, 1 чех.

Для вирішення багатьох питань національного характеру в учительському загалі Чернівців і Буковини в цілому у місті виникли національні педагогічні товариства, які мали філії у провінції. Приміром, уже у 80-х рр. ХІХ ст. тут існували німецьке товариство "Шульферайн", чеське "Матіце школьсько", польське "Педагогічне товажиство", румунське "Шкоала ромине", українське "Руська школа" (з 1908 р. "Українська школа". З огляду на багатонаціональний склад учнів міста їхнє навчання (всіх без винятку) мало б організовуватися відповідно до ст. 19 австрійської конституції про рівноправність націй і право навчати дітей на рідній мові, відповідно до імперського закону про школу 1869 р. і відповідно до крайового закону 1873 р. Та й Крайова шкільна рада у своєму рескрипті від 22 березня 1874 р. №1587 відповідно до ст. 19 австрійської конституції про рівність націй і мов стверджувала, що материнська, тобто рідна мова є природнім і загальновизнаним засобом, з допомогою якого можна засвоїти будь-які знання.

Однак сама рада це положення порушувала, особливо стосовно дітей з українських родин. У 1898 р. у Чернівцях було записано до школи 1445 українських дітей, відвідували школу 1356, але 37 жодної української школи в місті не було. Про це не раз нагадували владі українські громадські і культурні діячі, батьківська громадськість. Виступаючи у квітні 1898 р. у крайовому сеймі, депутат С.Смаль-Стоцький заявив: у Чернівцях для 1405 румунських дітей є бодай 4 румунські класи у німецьких школах, а для 1660 дітей з українських родин – немає жодного українського класу.

Народна (початкова) освіта в Чернівцях, безумовно, з кожним десятиліттям поліпшувалася, але передусім для німецькомовного населення. Для корінних мешканців краю, зокрема для дітей з українських родин, навчання переважно німецькою мовою було важким випробуванням: порушувався головний педагогічний принцип – навчання дитини на рідній мові. Наприклад, у 1904/05 н.р. серед 6314 учнів Чернівців нараховувалося 3146 (50%) учнів німецької і єврейської національності, 1320 (19%) – української, 1165 (18%) – польської, 766 (12%) – румунської, 17 – інших. Отже, учні з українських родин займали в місті друге місце за чисельністю, але жодної української школи в місті не було. Українська громадськість не раз клопоталася про поліпшення навчання українських дітей міста. У 1891 р. була внесена петиція з цього питання до Чернівецької міської ради, але та відповіді не дала. Друга петиція товариства "Руська школа" і чернівецьких громадян до Крайової шкільної ради теж залишилися без відповіді. У 1895 р. те ж товариство "Руська школа" знову звернулося до Крайової шкільної ради відкрити в місті 4-класну українську школу, але даремно. На таку ж вимогу крайовий сейм у 1896 р. ухвалив позитивне рішення, але Крайова шкільна рада у 1897 р. заявила про неможливість його реалізувати. У 1897 р. українська делегація двічі зверталася до Крайової шкільної ради з цією пропозицією, але та 17 листопада того ж року відмовила.

На прохання українців Чернівецький міський магістрат звернувся з цією ж пропозицією до Вищого адміністративного трибуналу, але той своїм рішенням від 19 вересня 1898 р. відкинув цю пропозицію. У 1900 р. пропозиція про відкриття української школи в Чернівцях і українських відділів у середніх школах також була зігнорована Крайовою 38 шкільною радою.

У зв’язку з цим газета "Буковина" натякала у 1906 р. про можливість вдатися до таких дій, як у росії у 1905 р. "Думаємо, що вже раз скінчиться ся просто скандальна одісея жадання русинів о руску (українську. – Ред.) школу в Чернівцях, бо не хочемо вірити щоб … чернівецькі русини, живучи в конституційній державі, мусили в борбі за національну школу хапатись засобу, практикованого з успіхом недавно в самодержавній Росії – а то бойкоту чужої школи, яка вбиває духа нашої молодіжи і спинює її в культурнім поступі".

У передовій статті "Міське шкільництво в Чернівцях", вміщеній в газеті "Буковина" за 22 і 25 квітня 1906 р., зазначалося, що у Чернівцях проживало 13 тис. українців, але жодної української школи у місті тоді не було. Міський шкільний відділ на чолі з інспектором Йосифом Вотою нічого не робить для поліпшення навчання українських дітей.

"Чернівецькі школи чужі для руского (українського. – Ред.) міщанства, – йшлося у статті. – У них мова чужа: німецька! На цілі Чернівці нема й одної рускої (української. – Ред.) школи. Рускої (української. – Ред.) мови вчать тільки в деяких школах у перших роках, трактуючи її як конечний (вкрай необхідний. – Ред.) засіб, щоб дитина мала можливість вчитися по-німецьки. По шести роках науки дитина руска (українська. – Ред.) не знає прочитати поруски (по-українськи. – Ред.), бо руского (українського. – Ред.) вчуть учительські сили (вчителі. – Ред.) некваліфіковані... Руска (українська. – Ред.) дітвора чернівецька або мусить сидіти по кілька літ в одній клясі задля чужої мови, або зовсім не ходити до школи, бо, як свідчать звіти, фрекцвенція (відвідування. – Ред.) руских (українських. – Ред.) школярів у Чернівцях що раз більше упадає (за 1903-1905 рр. у школах міста учнів єврейської національності збільшилося на 260 осіб, польської – на 81, німецької – на 75, а української скоротилося на 81 учня, румунської – на 69. Хто ж пробув ту школу, виходить з неї, звичайно, духовною калікою із затраченим народним почуванням (втраченим національним самоусвідомленням. – Ред.), або просто яничаром, який відтак, перейшовши не менш славні наші гімназії, а там і університет помагає ворогам із усієї сили "матір катувати". Автор наголошував далі: "Наука для не-німецької молодіжи, а передовсім для нашої, переміняється в сих школах на одно безперервне насилування діточої душі, на муку дитини і вчителя, яка кінчиться тим, що руска (українська. – Ред.) молодіж по них просто туманіє, цілими роками висиджує у тій самій клясі, і то звичайно вже в 3-й рік, аж виходить з школи крайніми недоуками, що за свої втрачені роки мусять тільки ненавидіти загалом усяку школу".

Так, як учням з українських родин важко було навчатися у неукраїнських школах міста, так і вчителям українцям важко було дістати роботу в місті, бо як писала газета "Буковина" у 1906 р., учительська посада "все ще є в руках якоїсь кліки в раді міській. Отся система протекційна найбільш дошкульно відбивається таки ж на руских (українських. – Ред.) учителях, яким достатися до черновецкої школи (працевлаштуватися. – Ред.) важче, як біблійному верблюдові перелізти через ігольне вухо", не може він мати і кваліфікацію кількох мов, щоб вільно вести уроки кількома мовами.

Навчання значної частини школярів на нерідній мові було однією з причин повільного зростання рівня письменності населення Чернівців порівняно з іншими великими містами імперії. У 1880 р. рівень письменності населення міста (у віці понад 7 років) становив лише 34,8%, у 1900 р. зріс до 56,2%, у 1910 р. – до 57,2% (на Буковині – 32,4%). Щодо зростання національної свідомості української шкільної молоді Чернівців, то вона відставала від сільської учнівської молоді, де навчання велося рідною українською мовою.

Отже, впродовж зазначеного періоду народна (початкова) освіта у Чернівцях, як і в усьому краї, незважаючи на значні труднощі, завдяки зусиллям педагогів, владних структур, громадських товариств зробила значні кроки вперед у своєму розвитку, особливо після 1848 р. і прийняття у 1869 р. і 1873 р. загальнодержавного і крайового законів про освіту. Зростали кількість шкіл, число учнів і вчителів, навчально-методичний рівень навчання, рівень письменності городян. Водночас залишалися невирішеними і деякі проблеми, зокрема навчання дітей рідною мовою. Ігнорування центральною владою природних інтересів ненімецькомовного населення, прагнення підпорядкувати освіту в місті централізаторським інтересам правлячих кіл імперії гальмували декларований рівний доступ до знань корінних мешканців міської громади. А це вело до відставання освітнього рівня значної частини населення міста від рівня інших великих міст країни і передових країн Європи в цілому.

Читайте також: HERMES у Чернівцях і пільзенське пиво. Вулиця Ольги Кобилянської у старих фотографіях ( Частина 1)