“Ми ще не доросли до Європи” vs “Ми маємо що дати Європі” - блог про комплекс меншовартості українців

Я часто від різних людей чую фразу: “Нам ще багато чого треба зробити, щоб стати повноцінною частиною Європи”. Безперечно. Але є деякі “але”, які вказують на те, що ми таки не до кінця побороли навʼязаний нам “совком” комплекс меншовартості.

Так сталося, що саме під час повномасштабної війни мені вдалося побувати самій за кордоном та підтримувати постійне спілкування з тими колегами, яких війна змусила виїхати за кордон. 

Від колег я постійно чула, що “казки про доступне та комфортне життя в Європі - це лише казки”. Але ж поки не перевіриш, не повіриш. 

У мене так сталося, що найбільше “пригод” випало саме на крайню поїздку до Польщі, яка взагалі для мене була абсолютною несподіванкою. Фактично я про неї дізналася за день до виїзду. Тому швидко зібрала речі і подумала: ну що може статися на відпочинку? Тому не стала перейматись про медичну страховку. А дарма.

По-перше, пригоди почалися ще в дорозі. Ми 8 годин стояли на кордоні, тому не встигли на пересадку в зазначений час. Але в умовах польського перевізника було сказано, що у випадку запізнення нас мають просто пересадити на інший найближчий рейс. Наперед скажу, що нас таки врешті пересадили. 

Але представники перевізника, які працюють на Варшавському автовокзалі, демонстративно відмовилися з нами комунікувати, аби хоч якось зорієнтувати в тому, чи чекати наступний рейс, чи купляти інші квитки. Тобто буквально просто відверталися зі словами “у мене немає на вас часу”.

До місця призначення ми доїхали. Але пригоди не скінчилися. Оскільки два дні я була в дорозі, то не знімала лінзи. Мій про**б був у тому, що я їх неправильно поклала на зберігання, коли приїхала, тому лінзи погнулися. 

Врешті дійшло до того, що через запалення та гострий біль довелося їхати в лікарню. У лікарні я пояснила, що в оці дуже сильний біль, розповіла інші симптоми і передісторію, пояснила, що боляче відкривати очі. На що мені сказали: заповніть ось ці документи. Добре, що я була не сама і мені з цим допомогли. 

15 хвилин на документи. А потім мені сказали: сідайте і чекайте. Варто зауважити, що до окуліста переді мною не було черги, у неї на прийомі також нікого не було. Але чекати довелося понад три години. За цей час я готова були лізти на стелю, вирвати око з корінням та ще й розтоптати його - так було боляче. 

І нарешті - мене запросили до лікаря. Там я ще раз пояснила ситуацію, розповіла, що взагалі з моїми очима, та й загалом виклала все, що окулісту треба знати про запалення очей у людини з поганим зором. На що після обстежень отримала відповідь: у вас, мабуть, в очах паразити, але я не впевнена.

Лікування мені, звісно, прописали, за прийом ми заплатили, за краплі - теж. Тут знову наперед скажу, що після повернення в Україну я пройшла повторне обстеження - ніяких паразитів в очах у мене не знайшли. Це був звичайний кератит, який за кілька днів вдалося вилікувати.

Втім, осад залишився. Тут я мимоволі пригадала, як у перші тижні після евакуації пішла по лікарнях незнайомого тоді міста Чернівці шукати дерматолога. Тоді в жодній місцевій лікарні мене не змусили чекати в черзі більше 10 хвилин. Памʼятаю, як просто прийшла до якоїсь сімейної лікарки через запис у Helsi та описала їй проблему. Вона мені дала направлення на цілий комплекс обстежень і до дерматолога. Врешті я за кілька днів дізналась про стан шкіри, крові та внутрішніх органів і заплатила тільки за прописане лікування.

Але повернемось до поїздки. Наступні враження, які додали мені ґрунту для міркувань, я отримала вже коли поверталася до України. Їхала чотирма потягами - два українських і два польських. Обидва польських потяги запізнилися. На двох вокзалах просто попередили, що потяги запізнюються на 15-20 хвилин. 

Як тут не згадати, нашу Укрзалізницю, чиї потяги навіть під час ракетних обстрілів, блекаутів та бойових дій приїжджають вчасно. А навіть якщо запізнюються, Укрзалізниця про це кілька разів попереджає у себе в Telegram і на вокзалах, куди має прибути потяг. Ще й називають причину затримки.

Отже, що я хочу сказати? Ми досі недооцінюємо те, чого досягли в нашій країні. Нам все ще здається, що ми не заслужили право бути частиною Європи. Але насправді у нас є все, щоб стати найрозвинутішою країною. Взяти хоча б цифровізацію державних послуг, коли безліч бюрократичних операцій можна виконати в пару кліків (а не збирати мільйон папірців).

Наша інфраструктура не стала працювати гірше навіть попри війну. У нас можна замовити доставку їжі не те що в снігопад, а навіть під час повітряної тривоги по всій країні.

Якщо в тебе щось болить, ти можеш прийти в будь-яку лікарню чи подзвонити у швидку, навіть якщо немає документів.

Наші потяги евакуюють людей з найгарячіших точок і прибувають вчасно, навіть коли ракета пошкодила залізничне полотно.

У нас поштою можна, здається, навіть танк відправити в будь-який куточок України. Що вже й казати, якщо Укрпошта та АТБ змагаються між собою, хто першим повернеться в деокуповане місто.

Зрештою, у нас найкращі люди. Так, ми любимо срачі, любимо шукати зраду. У нас все ще дають і беруть хабарі, розпилюють бюджетні кошти і тирять по кишенях. Але якщо люди все це помічають і не закривають очі на очевидні про**би та злочини, то це означає, що ми вже як суспільство зростаємо.

Для себе я вже давно зрозуміла, що не хотіла б переїжджати жити за кордон. Так, я б хотіла обʼїхати та облетіти безліч країн. Але як туристка. А жити - тільки тут. Тому що вже не вперше запевняюся: тільки в Україні я почуваюся як вдома, навіть коли знаходжуся у зовсім незнайомому місці, де немає жодного друга чи родича.