“Для них війна вже не закінчиться ніколи” – один день з волонтерами Чернівців

“Волонтерський рух Буковини” заснований ще у 2014 році. Усю свою діяльність документують, тому все офіційно та прозоро. В організації сьогодні 12 людей. Я провела один день з ними, пропоную і вам зазирнути в середину роботи фонду. 

“Небо в алмазах” - знайомство із засновницею

Не зважаючи на прогноз погоди, ранок холодний. 10:00 - вирушаю на Центральну площу. Саме тут знаходиться благодійна організація "Волонтерський рух Буковини". 

Заходжу в двір, як попередньо описала мені засновниця, проходжу під “арочкою”. Зустрічає мене Берчик –  бельгійська вівчарка, пес військовослужбовця та одного з членів команди пана Сергія. Сам чоловік сидить за столом. На ньому темна кепка, а обличчя зосереджене. Поруч чорнява жінка з коротким волоссям читає в голос щось із телефона. Це Катерина Пономарьова. Вона є засновницею та очільницею благодійного фонду. 

Читайте: Як у Чернівецькій області проросійський пропагандист розказує “правду про ТЦК”

Вітаюся. За столом ще декілька людей. Заклопотана Катерина нарікає, що зробила каву, а випити не встигла. Сідаю навпроти. Волонтерка паралельно займається публікуванням відео. Розповідає, що останнім часом почали приділяти більшу увагу розвитку соціальних мереж. Звертається до Сергія, аби допоміг усе показати. Вони проводять мене до великої білої палатки. Засновниця фонду наголошує, тут люди, зазвичай, не ходять. Крокуємо в середину. 

- Це в нас заброньовані самокати, сьогодні будемо видавати діткам. Нам подарували їх. Вони нові, але мають певні дефекти, бачите: тут є ручки, а тут нема.  Тут у нас дитячі ліжечка, складені інвалідні візки, які ми регулярно видаємо – Показує праворуч. – Ролатори. (Пристрій для пересування людей із порушенням координації). 

Спрямовую погляд вверх: він поцяткований безліччю отворів різної форми, крізь які проходить світло. Волонтери розповідають –  це наслідки граду, що випав два тижні тому. 

- Ми думаємо про те, щоб перешити палатку, але дуже дорого виходить. Поки що накрили її звичайним синім тентом. Ну от бачиш – небо в алмазах. 

Побита градом палатка

Від ортезів до продуктових наборів

Йдемо у приміщення праворуч від палатки. Це склад де знаходиться все для людей з інвалідністю і продукти. Мене супроводжує пані Катерина. 

- Сьогодні будемо все переносити сюди – показує на приміщення навпроти, – тому  що у нас там завелася мишка. 

Заходимо в середину. 

- Тут у нас є одяг для поранених. Також різні ортези (медичний пристрій, призначений для підтримки, стабілізації, обмеження або захисту рухомих частин тіла, таких як суглоби або кінцівки): і на руки, і на ноги. Милиці, які ми теж регулярно видаємо. 

Серед великої кількості речей мою увагу привернули дві великі синьо-жовті картини. 

Волонтерка розповідає: вчора до неї приходило двоє хлопців на протезах, брали милиці для побратима. Додає, що може з ними пожартувати, а вони їй це пробачають. 

- Скажу так, волонтерам пробачають більше, ніж людям звичайним. 

Проходимо трохи далі.

- Тут у нас поламані ролатори стоять. І дуже такий невеликий запас продуктів. Це в нас продукти по проєкту. 

Жінка розповідає, що вони працюють і по проєктах і без них. Зазвичай це закордонні організації, а з деякими вони мали вже неодноразову співпрацю. Зізнається:

- Це італійська організація. Там дуже цікавий підхід, але нам не все подобається, якщо чесно. 

Прямуємо до виходу. По дорозі каже:

- Щомісяця ми видаємо 300 продуктових наборів родинам, в яких є люди з інвалідністю і діти до трьох років. Це просто катастрофічно мало, при тому, що у нас під опікою приблизно чотири тисячі родин переселенців.

Підписуйтесь на наш Instagram

Складське приміщення волонтерського центру

“Людина сама сидить в ліфті і не може навіть поворухнутися” - про безбар’єрність

Виходимо. Бачимо пані Лідію. Жінка середнього віку, білявка, з приємними рисами обличчя. Вітаємось. 

- Не підійшла тому бійцю коляска, міняємо, бо вона заширока – не влазить в ліфт. – Лідія.

Навпроти палатки стоїть крісло колісне. На його прикладі пані Катерина мені пояснює: 

- Всі візки підбираються для кожного індивідуально, тому що по-перше, це візок, на якому людина може пересуватися самостійно, –  торкається колеса, – тобто крутити.

Робить крок назад. Зазначає, у фонді є різні крісла колісні. Вони підбираються відносно індивідуальних потреб людини.  

- Є візки, на яких людину можна тільки возити, там менші колеса. Є у нас візки, де людина може управляти тільки однією рукою. Є на праву руку та ліву. Це стандартна ширина. – показує навпроти. 

Проблема стандартного розміру полягає в тому, що він часто не влазить у ліфт та дверні отвори. 

- Тому зараз Сергій пішов міряти, щоб підібрати трошки вужче, аби боєць міг сам пересуватися, – Катерина.

- На вашу думку, чи є в Україні, проблеми з безбар’єрністю? – запитую.

- Основна проблема – це ліфти. Наприклад на вулиці Лесі Українки. Ми туди передавали інвалідні візки, які мали не 45 сантиметрів сидіння, а 45 від колеса до колеса. Тому що інакше б вони не влізли в ліфт. Ми знайшли ці візки, і у них настільки маленький ліфт, що туди вони людину завозять, вона їде, а хтось наверху зустрічає і вивозить. Буде не дуже весело, якщо вона застрягне. Уяви: людина сама сидить в ліфті і не може навіть поворухнутися. 

Прямуючи до наступного приміщення, волонтерки між собою говорять. Кажуть, що Сергій Юрійович підходить до всіх питань дуже серйозно, він буде обирати візок дві години. Сміємось. 

Долучайтесь до нашої спільноти в Instagram

Медик без досвіду перебування в зоні бойових дій: у відділі дистрибуції

Відділ дистрибуції

Входимо до кімнати з блакитними стінами. Збоку стоїть банер із зображенням собаки Бера. Знизу ящики з іграшками, багато стелажів заповнених дитячим харчуванням. Три столи. За одним сидять жінки, що відповідають за видачу гуманітарної допомоги. На іншому – ящики з ліками, а над ним - безліч грамот та подяк. Пані Катерина каже – це відділ дистрибуції.

- Тут постійно дівчата сидять на видачі. В нас немає такого, щоб не було роботи. 

Працівниці активно щось обговорюють. Катерина сідає, відкриває ноутбук. Друкує принтер. Звертаю увагу на фото над робочим столом. Запитую:

- Це вся ваша команда?

- Так. Але тут, все одно, ще не всі. Ну Оксана зараз у Франції, чоловік її переїхав в Київ. Максим, він киянин, повернувся додому. А той хлопець з Миколаєва, він теж, до речі, в Києві. Ось тут дівчинка з Лисичанська, вона у нас волонтерила, зараз виїхала до столиці. Поруч з нею Світлана, вона взагалі за кордоном. Тобто це вже далеко не повний склад. Але пам’ять. – Звучить з теплом. – 22-й рік. Сергійко є. Іри тут немає.

Підходимо до стола навпроти, волонтерка, вказуючи на ліки, говорить –  це допомога на два підрозділи. 

Вона зазначає, що зазвичай фонд корегує список під свій, тому що знають як це потрібно зробити. 

- Найстрашніше, коли приходить медик, він досвідчений. Наприклад хірург. Але він немає досвіду перебування в зоні бойових дій. І це страшно. Тобто, він не дуже розуміє насправді, що йому потрібно. Він думає, що йому там знадобиться п’ять ампул “Транексаму” і 100 ампул антибіотика. Він навіть не уявляє, що в штурмовому батальйоні в нього транексанка буде йти щохвилини. 

В приміщення посміхаючись заходить білявка. Пані Катерина робить комплімент її чорній футболці з червоним принтом. 

- Це моя донька – Анна. 

В цей момент відчуваю, як ноги щось торкається, опускаючи погляд бачу Еммі – маленьку чорну собачку. Жінка розповідає, що восени до них прийшов безхатько. Він приніс двох цуценят в коробочці і сказав, що з ним вони зиму на вулиці не переживуть. 

- Найдобріші руки виявилися в наших волонтерів. Аня моя взяла собі другу собаку, а наша волонтерка Надія – першу.

Повертаючись до теми ліків зазначає:

- Такі речі доводиться купувати, їх ніколи не можливо випросити, особливо в потрібній кількості.

Як уникнути зловживання гуманітарною допомогою?

Дівчинка, в рожевій кофтинці простягає цукерки пані Катерині – подяка за вручений самокат.

- Це вам. – каже дитина. 

- Дякую дуже, сонечко.

Трохи старший хлопець активно намагається дослідити подарунок сестри. Вона ж стоїть поруч та посміхається. Діти задоволені. Це відображають їхні обличчя.

- До речі, ці самокати нам передав також переселенець, який працює у Чернівцях. – каже очільниця фонду. 

Матері наголошує: треба поставити нові ручки для самоката. Сідаємо за стіл. На нього Катерина висипає отримані солодощі. 

- Пригощайтеся. 

Поруч сідає пані Лідія. Розповідає: чоловік, який передав самокати працює у фірмі “Glamber”. Раніше вони безкоштовно надавали фонду глюкометри,  до яких легко знайти тест-смужки. 

- Дуже часто нам передають глюкометри з Європейських країн, і ми видаємо їх, але потім не можна знайти до них тест-смужки, бо вони дорогі, або треба довго чекати. –  Лідія.

- Якщо багато запитів, як ви обираєте, кому саме надати? – цікавлюся.

- В нас є група у Телеграмі з переселенцями, там чотири тисячі родин. Ми просто виставляємо все на бронювання. Люди, які перші забронювали – отримують. – відповідає Катерина. 

Щоб уникнути зловживання гуманітарною допомогою, у фонді є дівчина, яка відслідковує усі бронювання. Вона працює віддалено, бо, як зазначила пані Лідія, має маленьку дитину. 

Підгузки і дитяче харчування організація видає раз на місяць. Для отримання потрібно надати свідоцтво про народження, причому оригінал. З великими іграшками та візочками так само. 

Дитячі іграшки

“Для них війна вже не закінчиться ніколи”

Ми знову на дворі. Пані Катерина розповідає історію про те, як після підриву Каховської ГЕС, 90% допомоги принесли саме мешканці окупованих, або прифронтових територій. Діти віддавали іграшки, які тут і отримали, до них вони додавали маленькі листи. У жінки проступають сльози. 

- Коли ми говорили людям: “Ви віддаєте останнє, це ж теж  гуманітарна допомога, залишіть собі”. Кожна людина відповідала практично одним реченням, хоча вони всі були не разом. Казали: “Хто їх краще зрозуміє як не ми?”

Пауза. Всі відчувають її необхідність. Через якийсь час запитую:

- В чому полягає проблема того, що в Чернівцях саме так сприймають війну? Тому що серед військових зараз побутує фраза: “Ми намагалися зробити все, щоб ви не відчували війни, але перестаралися”? 

- Волонтери теж перестаралися. Тому що якби це все, що тягнемо зараз ми, впало на всю громаду повністю, рівномірно розподілилося, тоді б кожен отримав те навантаження, яке отримуємо ми. 

Як зазначає Катерина, кожного дня фонд надає одяг близько сотні людей. В процесі сортування доводиться викидати велику кількість сміття. Адже, не всі, передаючи гуманітарну допомогу, усвідомлюють, що саме необхідно людям з прифронтових територій. 

- Одна людина несе те, чим хоче поділитися, а друга те, що хоче викинути. І це страшно. Це виглядає як знущання. Який купальник можна передати бабусі, чия хата завалилася від потопу і вона сиділа там на даху десять днів, щоб її врятували? 

Жінка наголошує: людина повинна віддати те, що одягнула б сама, але по якихось причинах цього не може зробити.

- Ця річ не має бути рвана, в менструаціях, у фекаліях. Ми перебрали безліч таких речей. І це страшно, це просто гидко. Нашим переселенцям не потрібне взуття на підборах,  тому що в нас одягається дуже багато літніх людей. Їм потрібні звичайні речі, які вони зможуть носити кожний день. 

Підходить пані Лідія. Говорить:

- Буває приносять щось брудне і говорять: “Ну людина візьме і буде собі прати”. Але вони не думають, що людям нема де прати, людям може ніде митись. 

Зривається сильний вітер. Пан Сергій складає парасольки над нами, щоб не поламалися.

- Ми всі чекаємо, коли закінчиться війна, буде перемога, будуємо якісь плани.  Насправді, ми всі сходимось в очікуванні нормального життя. - Лідія.

Проходить молода жінка. Катерина каже:

- Тетянка. В неї тато воює.

- Для деяких з цих людей війна не закінчиться ніколи, наприклад, це  родина, яка виїхала з Бахмута. - Лідія

- Якого вже нема. 

- Чи з якихось місць, які можливо ніколи не будуть відновлені. Їхнього будинку немає і ніколи вже не буде. Наприклад, у жінки загинув чоловік, чи родичі. У неї ніколи не буде чоловіка,  у неї ніколи не буде будинку, вона ніколи не повернеться до свого дому. Тобто виходить так, що для них війна вже не закінчиться ніколи. 

- Вони не повернуться в минуле життя. Ми можемо повернутися в минуле, а вони ні. 

- Люди не уявляють наскільки багато переселенців тут – це родини військових. Коли ми видаємо допомогу, до нас приходять розповідають, що чоловік загинув, що чоловік воює, що син воює, що внук без ніг. 

Катерина каже, часто чує фразу від людей, які не дотичні до війни:

“Їхні чоловіки не воюють”.

- Ось Сергій, ну те, що він у відпустці зараз тут байдикує, це не враховується. – Посміхається. – І Денис у нас, він волонтер. Вони з окупованої території. Він медик. Працював у нас і пішов у військо, зараз він медик на Запорізькому напрямку. Як це не воюють? Тобто в нашій організації з чотирьох чоловіків всі воюють – сміється Катерина. – І двоє з них переселенці.

- Ти раніше казала, я залишився останній, а тепер все. – додає Сергій.

- Я тикала в нього пальцями, і казала залишився один – вже не залишився. Сергій харків’янин. 

Очікування/реальність, або зріз середньостатистичного буковинця

Ми з пані Катериною залишаємось за столом вдвох, вона розповідає, що в 23-му році вони їздили в Ізюм. Тоді була проблема з водіями, бо мали їхати двома бусами. З нею поїхав її знайомий. Він далекобійник та має інвалідність.  

- І я його попереджала, буде страшно. 

Анатолій –  буковинець, який після початку великої війни не їздив у східний регіон. 

- І от ми їдемо. Він там щось бачить і каже: “Катя, це жах”. Я кажу: “Який це жах, це якась нещасна розбита заправка”. Їдемо далі, ми доїжджаємо до Харкова, він починає мені казати: “Це жах”. Я кажу, “Ні, Толю, це ще не жах”. Доїжджаємо до Чугуєва, там вже більше. І він мені каже: “Катя, це жах”. Я кажу: “Толю, наберися терпіння і дочекайся справжнього жаху”.

Жінка згадує: проводила там екскурсію, бо везли гуманітарну допомогу, і з ними їхали донори, на той момент –  французи. 

- Я показувала масове захоронення, яке заміноване і поки що його не можуть ніяк розібрати. Бачу, він у мене стає такого пурпурного кольору. Я розумію, що в нього підіймається тиск. 

На той момент, в місті не працювала жодна аптека. 

- У мене в сумці немає нічого від тиску. Він стає червоний. Думаю, зараз він мені тут дістане інсульт, ми будемо їхати без водія додому, – сміється, – ну, правда, він став такий багровий. 

В Ізюм тоді привезли продукти харчування, буржуйки, свічки та тенти, для того, щоб люди закривали дахи, які розбиті осколками. За ту поїздку побували на шести локаціях.

- Анатолій мені сказав таку річ, і це був для мене зріз середньостатистичного буковинця, який бачить війну по телевізору. Він каже: “Катя, ну не може ж все бути насправді так страшно”. Відповідаю: “Страшно”. А він мені –“ Я бачив це все по телевізору, але я думав, що журналісти зняли це відео на фоні одного заваленого будинку для того, щоб картинку зробити. Я ж навіть не усвідомлював, що це настільки погано”. Він знімав всю дорогу.  Просто для того, щоб донести цю інформацію, уже з своїх вуст, своєму оточенню.

“Для частини людей, таке враження, що війна вже закінчилася”

- Боже, це що за сонечко до нас таке гарне йде? – Катерина.

Підходить хлопчик в червоній курточці з квітами в руках. Вручає їх жінці. Просимо встати та сфотографуватися, але малюк помітив те, за чим прийшов.

- О це мій самокат!

- Так, тобі тягнуть твій самокат.

Хлопчик завзято їздить двором, випробовує нову розвагу. 

- Ти вже бачиш, то цукерки, то квіти. Насправді кажуть, що люди не вдячні – люди вдячні. Просто, коли до них ставишся нормально, тому що це все травмовані люди, в них дуже важкі ситуації, і насправді кількість невдячних людей на квадратний кілометр однакова. У нас були ситуації, коли дівчата казали, що не будуть давати речі, бо мовляв: “У тебе так гарно одягнені переселенці”. Я кажу, то це ж чудово, що вони в мене такі гарні, бо це завдяки нашій титанічній праці. 

Катерина зазначає, що людина, яка стає волонтером, має дуже високий рівень емпатії. 

Розповідає про допомогу військовим. В основному, вони спеціалізуються на аптечках. 

- Страшно казати, що ми не можемо вам допомогти. У 22-му ми збирали 800 тисяч гривень протягом 3-х днів. За ті гроші ми пакували 500 аптечок, а це дуже багато. На сьогоднішній день, ми не можемо на 20-30 аптечок зібрати гроші.

Підходить Анна, запитує про звіти. Волонтерка відповідає та продовжує далі:

- Ми допомагаємо не військовим. Бо от кажуть: “Збери аптечку, купи турнікет – збережи життя захиснику”. Ні. Збережи життя собі! Тому що він береже твоє життя. 

Пан Сергій сідає за стіл та уважно слухає. Катерина розповідає:

- Немає людини в нашій країні, яка не може раз в місяць дати 100 грн. Добре, не сто – 50. Скажемо так, от людина три роки донатить, а потім каже “Я більше не можу”. Але люди три роки воюють, є люди, які десять років. Вони можуть, як вони це роблять? Мені не шкода, що люди їдуть відпочивати з дітками на море, але мені дуже шкода, що для частини людей, таке враження, що війна вже закінчилася. 

- А у деяких вона навіть не починалася. – додає Сергій.

- Як ті люди потім будуть дивитися в очі хлопцям? Як от вчора до нас прийшло двоє хлопців на протезах. Ми можемо спокійно дивитися їм в очі, тому що ми робимо все, що можемо. 

Підходить молода жінка і запитує про самокат. Пані Катерина звертається до Сергія, він виносить його. Питає про бронювання. 

- Ну от і що робити цим людям, якщо їх будинок на окуповані території? І невідомо, чи він буде деокупований. Це лівий берег Херсонщини. – Показує на неї, –  І тато у них воює. І що робити? 

Жінка підходить до нас. 

- Дякую велике. 

- Як тато?

- Від тата привіт. Чекаємо відпуску, а все якось так відкладають, не пускають, уже аж під кінець літа будемо надіятись.

- Відпустять. – Спокійно каже Катерина.

- Чекаємо.

- Татові теж привіт, скажи, що ми його теж чекаємо. 

Прощається та йде до виходу. Підходить пані Жанна, висока чорнява жінка. Вони обговорюють вимкнення світла та кожна розповідає одна одній про свій ранок. По тому наголошують, що всі живуть тут родиною, тобто мають теплі, дружні стосунки.

Залучення чернівчан та мовне питання

Протягом дня в благодійний фонд приходить багато людей. Скрізь чути вітання. Говорю до пані Катерини:

- Ви ж волонтерством почали займатися ще 2014 року. 

- І вона, і вона також. – Показує на жінок поруч.

- Чим відрізняється волонтерство сьогодні, від того, що було тоді? 

- Ми стали на 10 років старшими. 

- Масштабом. – каже пані Лідія

- І все? 

- Ну і кількістю людей, які потребують допомоги. Ось і все. Але найголовніше, що ми стали на 10 років старшими. І це важче. Ми зробили собі купу таких хронічних хвороб, які не лікуються, і які пов’язані саме з нашою діяльністю. Також обсягом допомоги. В нас було наприклад, в 14 році 3,5 тисячі переселенців, а зараз у нас тільки в групі чотири тисячі родин. Ми не їздили в 2014 році в зони бойових дій, а зараз ми ще й їздимо, веземо допомогу. Збільшилося навантаження, кількість людей в середньому так і не збільшилася, тому що завжди кількість волонтерів чомусь однакова. І от так цікаво, в 2014 році до нас прийшло на початку 70 людей працювати, до кінця року залишилося сім.  – Катерина. 

Волонтерки та коробки з допомогою

- Яким є залучення чернівчан до вашої діяльності? – запитую.

- Вони не приходять.

Сергій сміється.

- Бо волонтери беруть 25% з усіх грошей, які ви назбирали, мають зарплати, і краще всіх живуть. – Іронічно каже жінка. 

- Коли іду по Кобилянській, і десь там попереду йде військовий на милицях, або на протезі, чоловіки в кав’ярнях сидять, пиво п’ють, роблять вигляд, що не помічають його. Відвертаються, ніби зразу важливі справи, телефон. – Сергій.

- Ні, з переселенцями, якщо чесно, ми маємо щастя, тому що, коли нам привозять щось… - волонтерка робить паузу, - ну ось, будь ласка, – показує на військовослужбовця, що на милицях прямує до виходу.

Ми мовчки спостерігаємо. Через декілька хвилин підводимось та йдемо у відділ дестрибуції. Там розмова заходить за мовне питання. 

- Я приїхала після деокупації в Ізюм. Мені телефонує моя подруга Марина, каже, що вона жива. І розмовляє українською мовою, абсолютно російськомовна людина говорить до мене українською. Коли приїхала туди, це було моє перше питання – як  тут всі перейшли на українську. Тобто 90% Ізюму говорило російською, а зараз українською. Вони мені відповідають: “Це для того, щоб ми могли себе ідентифікувати”. Тобто люди усвідомили. От усвідомлення і веде до вивчення. 

Катерина розповідає, що українську мову почала вчити у 2014 році. До цього навчалася у російськомовній школі. Під час розмови, декілька разів дзвонить телефон. Виходить відповісти. 

- Що потрібно зробити для залучення чернівчан? Чи необхідно, щоб знову трапилось щось жахливе? – звертаюся до пана Сергія. 

- Я вважаю, психологія працює так, що чим далі від бойових дій, тим менше це сприймається. Якщо це не персонально. Що повинно статися? Ну звісно не хотілося б, щоб цього всього було, і воно тут не треба взагалі, але якщо судити по Харкову, як тільки якісь серйозні прильоти, жертви, то донатів значно більше. Люди, не те що розслабилися – вони не зовсім розуміють, що взагалі відбувається. Все це там в телевізорі, в інтернетах, відео всі. Ну це просто як кіно, воно не сприймається якось серйозно, та й взагалі не передає того, що там відбувається. 

“Це не секонд-хенд”

Обід. Колектив збирається разом. Пані Ірина, жвава блондинка з коротким волоссям, запрошує мене на еклери з чаєм. За столом, мені уступають місце, несуть стаканчик. Жінки обговорюють плани на вечір. Кажуть, йдуть на концерт. 

По тому, прямуємо до складу, де знаходиться одяг. Входимо до невеликого, на перший погляд приміщення. 

- Це ми все складаємо. – Ірина показує на одяг, (він тут скрізь), – Тут сукні, шорти, а там піджами. Тут нижня білизна.

Проходимо вправо. Бачу невеликий стіл.

- Тут ми реєструємо. 

Жінка розвертається, показує на речі та каже: 

- А цих штанів підліткових дуже багато, не знаємо куди їх, ну поки вони так.

Склад з одягом

Проходимо далі по коридору.

- Тут у нас, ми називаємо “водоспад”, інколи підкладаємо і все заповнено. Ось, хтось спідницю сюди кинув. 

Крокуємо далі.

- Тут постільна білизна, є покривала. Речі для кухні, гумові чоботи. Дуже багато взуття на підборах. Це дитяче. Дівчинка тут все в нас розбирає, складає. Зимове ми ховаємо зараз. – показує на ящики знизу. 

Літнє взуття

Йдемо на місце видачі.

- Люди запитують інколи: “Коли завоз?”. Мене дуже дратує це питання. Я пояснюю, що слово “завоз” немає, це не секонд-хенд. Вам надоїсть ваша кофточка – ви її приносите.

- А часто люди приносять одяг?

- Кожний ранок ми розбираємо пакети.

- Існує щось по типу ліміту, скільки речей можна взяти?

- В нас немає, в деяких є. Єдине, що в п’ятницю ми не видаємо. Ми займаємося тут своїми питаннями, тобто на видачу не працюємо. 

Про себе Ірина розповідає: до організації доєдналася нещодавно, а в Чернівцях від початку повномасштабного вторгнення. Каже, розуміє, що в Харків, в даний період, не повернутися. Там у жінки залишилася матір. 

Робочий день триває до п’ятої. На території фонду весь час кипить робота. Тут комфортна, дружня атмосфера. Не зважаючи на виснажливий графік, всі члени команди залишаються привітними. Головною тезою цього дня, принаймні, яку я винесла для себе, є розуміння того, що волонтерство – це платформа, на якій тримається велика частина конструкції захисту від ворога. В організації є сайт  https://vrb.cv.ua/. Обравши вкладку донації, ви зможете допомогти. Як неодноразово наголошувала команда фонду, – війна  триває, а ми мусимо про це пам’ятати і докладати максимум зусиль для наближення перемоги, тому що будь-які ресурси мають властивість закінчуватися. 

Авторка тексту і фотографій - Катерина Ковальова