"Хто страждав за можливість носити вишиванку, ніколи не напне її на кота", - буковинка Леся Воронюк

Засновниця Дня вишиванки буковинка Леся Воронюк розповіла, як цього року відбулося свято та про історію його створення. 

Також Леся стала одним із створців фільму "Спадок нації".  В 2017 році фільм про українські вишиванки подивилися в Канаді, Польщі, Латвії, Туреччині, прифронтовій зоні, містах і містечках України, інформує  "Depo.ua".

Це Леся. І вона носила вишиванку коли це ще було не в тренді.

А через тринадцять років вдягла у вишиванку майже увесь світ. Без перебільшень. Леся Воронюк, будучи студенткою Чернівецького національного університету імені Федьковича, започаткувала День вишиванки, який тепер відзначає вся вільна Україна і тисячі українців за її межами.

Джерело фото: фейсбук-спільнота "День вишиванки", Діана Месс

"Янукович - єдиний президент, який не вдягнув вишиванку, і от бачте як закінчив"

Починалося все в 2006 році. Багатьом відома історія про те, як студенти ЧНУ імені Федьковича постійно ходили на пари в вишитих сорочках, якось вирішили прийти в них всі разом і таким чином започаткували День вишиванки. З роками ця історія обросла купою легенд, наприклад, що університетська молодь, всі як один, вбралися в вишиваний одяг через свого однокурсника Ігоря Житарюка, якого викладач не пустив на пари бо він був в вишиванці. На знак протесту.

"Все було не так войовничо, - сміється Леся. – Ми з Ігорем разом вчилися і він дійсно дуже часто одягав вишиту сорочку на пари, як і я, як і інші студенти. Якось ми з ним зустрілися на перерві, обидва в своїх вишиванках, і я запропонувала домовитися з усіма, хто їх має обрати якийсь день і прийти так на пари. Він запросив своїх друзів з групи, я своїх. Я добре пам'ятаю, як прийшла вранці на факультет, було прохолодно, студенти сиділи в куртках і я дивлюся по рядах - невже всі без сорочок? А потім десь там побачила, там, там… Таке полегшення!"

Ось так і відбувся перший День вишиванки.Викладачі тоді поставилися по-різному – переважно молодші також почали частіше вбиратися у вишиті сорочки, переважно старші казали, що це студентська акція, яка не має внутрішнього змісту, і все одно нічого не змінить.

Леся впевнена – вони помилялися.

"Я знаю багатьох українців, які спочатку соромилися вдягати вишиту сорочку, не розуміли, що вона означає, були противниками вишиванок чи байдужими до них, а завдяки нашому святу дозріли. Отака еволюція національної свідомості. Я знаю багато випадків, коли через пошук вдома по скринях вишитої сорочки до Дня вишиванки, люди відкривали для себе історію свого роду. Наприклад, один хлопець, Ярослав Левицький, розповідав як відшукав сорочки діда в гаражі і коли став розпитувати маму, вона розповіла, що той був політв'язнем, відбував заслання в Норильську і йому туди ті сорочки пересилали в ящиках, сховавши у подвійне дно. Повернувшись додому він привіз із собою й вишиванки. Дізнавшись про це Ярослав вже зовсім інакше почав ставитися і до дідуся, і до української історії, бо одна справа, коли її тобі викладають по книжках, ну були політв'язні, то й були, а інша - коли ти розумієш, що таке відбувалося і з твоєю родиною", - розповідає Леся.

Що до викладачів-скептиків Чернівецького вишу, в пані Воронюк особиста перемога - цього року вперше одягнув вишиванку один з тих, хто впродовж 11 років стверджував, що це недоречно і ні до чого не призведе. Останній бастіон впав...

"Друзі з університету навіть скинули фото, - каже. -Я з цього душе тішуся, бо усе ж таки викладачі мають великий вплив на дитячу свідомість, іноді навіть більший ніж батьки".

Знову в себе у виші, де 11 років тому все починалося. Фото зі сторінки Лесі Воронюк

Коли факультетське свято охопило вже майже всю країну, організатори (шістка колишніх однокурсників, які на волонтерських засадах займаються ним і досі) написали лист до тодішнього президента України Віктора Януковича, щоб одягнув вишиванку хоча б раз на рік. "Ми і до Віктора Андрійовича зверталися, і до нинішнього президента, - додає Леся. – Бо ставлення голови держави до національного одягу – це важливо. Звісно, від Януковича ми не дочекалися і існує вже такий жарт, що, мовляв, Янукович - єдиний президент, який не вдягнув вишиту сорочку і от бачте як закінчив". Крім жартів, ми ж знаємо, що вишита сорочка є оберігом".

А сорочка Ігоря Житарюка, з якої все починалося, тепер зберігається на істфаці - для неї зробили спеціальне місце під склом. Леся каже, сорочка, вишита синьо-жовтим, була його улюбленою і Ігорю непросто вдалося рішення віддати її в подарунок університету. Але раз вже з неї почалося таке потужне свято, то він пішов на це.

"Де була сорочка, там була і Україна"

В 2007 році День вишиванки поширився на університети Чернівців, на третій рік це вже була міська акція і потроху інші міста України почали приєднуватися. До 2014-го свято розрослося до міжнародного рівня, його відзначали, крім України, Канада, США, Італія, Німеччина, Франція, Росія, Румунія, Португалія. В 2015 до акції долучилися близько 50 країн.

Цього року День вишиванки збігся із Днем депортації кримських татар, але свято вирішили не скасовувати – обидва дні для України дуже важливі. Леся зустрілася з головою меджлісу Рефатом Чубаровим і подарувала йому сорочку.

"Я відчуваю після Дня вишиванки, коли моніторю мережі, такий внутрішній драйв, - каже вона на питання, чи не перехоплює подих від розуміння того, у що факультетський "міжсобойчик" переріс. – Але для мене це не є показником того, що справу зроблено, ми потроху почали повертати це свято в просвітницьке русло, щоб люди не тільки вдягали сорочку, а ще й розуміли її мову. З вишивкою треба бути дуже обережними, якщо ви хочете оригінальний візерунок, краще звернутися до етнографів, не шукайте в Інтернеті. Наприклад, є така тема – зашифровка імені в орнаменті, цього в пращурів ніколи не було, це вже сучасний маркетинг. Червоні маки – це не символ жіночої вроди і краси, як продавці стверджують, а символ трауру. І навпаки, сорочки, вишиті чорним – не траурні, на Сокальщині і на Борщівшині є традиція вишивання чорним, цей колір символізує достаток. А от тризуби на вишиванках, які вважають модним нововведенням, навпаки є автентичними. Принаймні на сорочках тридцятих років я їх вже бачила. На Львівщині, на Галичині сорочки з вишитими жовто-синіми тризубами люди закопували в землю, рятували від окупантів. Людей вислали в Сибір, вони не могли їх із собою забрати і залишалося просто сподіватися, що колись вони повернуться на Батьківщину, до своєї землі і до них. Знання про заховані сорочки усно передавали від батьків до дітей, і вже в 90-х роках нащадки тих українців почали їх знаходити під землею. І на диво, вважаючи, що ці сорочки пролежали більше півстоліття, вони не зотліли. Немов зачаровані".

"Тисячі людей через ті вишиті сорочки страшенно страждали, гинули, терпіли голод – вишиванка була для них символом нескореності і того, що вони є українцями. І в наші часи, наприклад, освітяни з Донбасу вдягали вишиванки навиворіт, зверху надягали светри і так на собі з окупації вивозили. От здавалося б – ну киньте ви їх, потім собі нові купите, нащо ризикувати здоров'ям?! А вони відповідають – це найцінніше, що вдалося з дому вивезти. Гадаю, люди, які стільки всього пережили за вишиванку, ніколи не натягнуть її на кота".